Один кіл плота не держить. Як і людина не може жити тільки в смутку. Така натура наша, що навіть найсерйозніші люди люблять іноді веселитися. Саме в цій іпостасі постають, може, у найправдивішій своїй суті.
Папу Івана Павла ІІ, уродженого Кароля Войтилу, я сприймав як застиглого святошу, поки не почув про його жарти. Якось у літаку Папі стало погано, щось кольнуло йому в животі. Один зі слуг запропонував випити трішки коньяку, щоб зняти біль. Кароль Войтила його запитує: "А на якій висоті ми летимо?". "10 тисяч кілометрів", — відповіли. "Тоді мені не можна пити, — каже Папа. — Надто близько до шефа". Ще один його вибрик: коли став Папою і поселився у Ватикані, його обслуговувала черниця-італійка. Готувала, пригощала, прибирала. Щоб зробити Папі приємно, вона попросила навчити її польських слів. І що ж він її навчив? Вона щоранку вітала Папу фразою, яка в перекладі звучить: "Як справи, котику?". Гостей із Польщі страшенно дивувала така фамільярність черниці, а Папа тільки підсміювався.
Іван Павло ІІ багато зробив не тільки для зміцнення позицій католицької церкви і християнства в світі, а й для знищення тоталітаризму в Європі і морального очищення людства. Але ніщо людське не було йому чуже. Може, цим і пояснювався його вплив на людей, що він розумів гармонію життя особистості та цілих народів у неподільній сув'язі станів і переходів настроїв, тенденцій і розвитку в русі до недосяжної досконалості.
Україна одержала президента, який уміє жартувати. Я щонайменше хотів би порівнювати його з Папою, надто несумірні особистості й сфера діянь. Просто це дозволяє нагадати: схильність до веселощів не звільняє від того, про що казав Іван Драч: "Сприймати світ всерйоз — твоя тяжка повинність". Аж надто сторозтерзану країну одержав новообраний глава держави, щоб лікувати її сміхом.
Хроном у носі в Україні стали проблеми великого бізнесу. Олігархат — його продукт, породжений нібито первинним накопиченням капіталу під крилом Кучми і наступників. Але ця первинність затяглася і породила не тільки офшори, а й абсолютну ігнорацію великим капіталом своєї соціальної функції. Новому президентові тут не відхреститися ні добрими, ні злими жартами. Аспектів цієї проблеми багато, але назву тільки два. Не зламавши їх, можемо загубити державу.
Візьміть Київ, Харків, Одесу, Львів та інші міста, які інтенсивно забудовуються і разом із тим в інфраструктурі і комуналці занепадають. Чому? Забудовники у змові з меріями вдвічі, втричі завищують проти кошторисної ціну житла, але від тих доходів у розвиток інфраструктури йде мізер. Усе поглинають калитки фірмачів і хабарі, якими вони діляться з тими, хто дає дозволи. Грошей у казні нема, зате в офшорах їх хоч греблю гати. На свою соціальну функцію будівельний бізнес не те що не зважає — він від неї втікає. Парадокс у тому, що влада не вважає це навіть корупцією, а хіба що недоглядом. А міста руйнуються, квітучі мегаполіси стають занедбаними.
Із селом проблеми загострюються ще більше. Поки йдуть безпредметні теревені про ринок землі в країні, де народ вигрошений до вітру в гаманцях, поки зерно потоком іде за бугор без переробки, поки ліси вирубують і сплавляють як дрова туди, де жодне дерево не зрубаєш без кари, село вигибає. Колиска нації знищується під дурні фантазії, що, мовляв, це об'єктивно. Он в Америці 3 проценти населення годують велику державу. Так Америка села ж і не знала! Ферми — не села і не хутори. У нас інша історія, інша поселенська мережа. Як вона повинна жити?
Влада про це не думає, але думають і знаходять розв'язки люди. Такі як Леонід Григорович Яковишин із Бобровиці на Чернігівщині. Він узяв у селян паї на 30 тисяч гектарів і вирощує кукурудзу. Платить за оренду високі доходи, будує і дарує людям сучасне житло. Я через команду рекомендував Зеленському поїхати в Бобровицю, послухати людей, якою повинна бути соціальна функція агробізнесу на селі. Ринок за мушаками і верейськими такої функції не передбачає, а саме її, здається, нав'язують Зеленському його радники. Земля — мати наша. Її треба чути і любити, а не грабувати. З нею не жартують. А селянин на ній поки що голота, яка не боїться ні дощу, ні болота, але й перспективи не має. Її може дати мудра державна політика, якої катма.
Великий бізнес в Україні — монополіст практично у всіх сферах. Спокутою цього його гріха має стати відродження на його базі середнього і дрібного. Чимось схожим були в перебудовні роки кооперативи при великих заводах і фабриках.
Зеленському, який у своїй професії звик до того, що глядачі душі в собі не чули від нього, на посаді президента доведеться жити в зовсім не компліментарному середовищі.
Очевидно, якщо сприймати світ всерйоз, доводиться ламати роги капіталу, що живе в розкошах на непомірних цінах і тарифах, завищеній рентабельності і мародерстві. Це означає не нищити його, а змусити жити за законом, а не за винятками для партнерів, кумів і любих друзів. А інакше, якщо прагнути бути успішним президентом, нічого не вийде.
І не варто використовувати виборчу технологію мовчання і покладатися тільки на інтернет, соціальні мережі й телевізор — до "держави у смартфоні" нам далеко. Потрібне живе спілкування з народом не через подавання руки натовпу, як це любив Порошенко, а через безпосередній контакт. Політичну стабільність вибудовувати непросто, але без неї жоден прогрес неможливий.
Народ України достатньо освічений і досвідчений, щоб говорити з ним усерйоз. Життя в нього тяжке, з ним можна іноді і посміятися, але в жодному разі не відбуватися жартами. Нажартувалися так, що, будучи космічною державою, найперші голодранці в світі. Влада поки що на заріз нас не посилає, а хіба від того легше? Надії, які народ гріє у серці, гріх потопити у словах, обіцянках і нездійснених очікуваннях. А — солодко грішити, та гірко покутувати.
1 
1
Коментарі