В останні місяці стало нестерпно дивитися наш телевізор або читати політичні сторінки наших газет. Бо те, про що там говорять і пишуть, хибує на якусь неповноту правди. Там зовсім не йдеться про якусь дуже важливу правду, може — найголовнішу та найважливішу для всіх.
Її, цю правду, не те що приховують, а, можливо, просто не відчувають.
Усі ті наші політики та аналітики — люди серйозні й логічно-переконливі. Але того, що з нами відбувається насправді, їхня логіка не пояснює.
А от у місцях, призначених для простих переживань, а не для логічних вправ, можна помітити дещо дуже важливе. Приміром, те, що люди почали інакше сміятися. Вони почали погано сміятися. Це звучить майже так, як фраза "погано харчуватися". Це щось би мало означати.
Отже, люди почали сміятися інакше. Точніше, іншим стало те, з чого вони тепер сміються.
Щодо мене, то вперше я помітив це тижнів зо два тому в театрі — й спочатку не повірив, думав, що то випадковість. Сталося це на прем"єрі в столичному Українському малому драмтеатрі. Той театр грає вистави у приміщенні казино "Спліт" — прикметне місце для подібних спостережень.
Там ішла трагікомедія "Пастка для лакеїв". Зміст такий. В якомусь замку живуть двоє молодих лакеїв, які ще ніколи не бачили хазяїв. І ось вони одержали телеграму: хазяї завтра приїдуть. А як із ними правильно поводитися, ніхто не знає. І молоді лакеї наймають двох старих лакеїв, аби ті розказали, що до чого. Назавтра приїжджають хазяї — хлопець і дівчина в потертих джинсах. Цілком нормальні сучасні молоді люди. Але саме тому лакеям здається, що то несправжні хазяї. Їх оголошують самозванцями. У другому акті хлопця та дівчину хапають, роздягають, прив"язують одне до одного й починають катувати, щоб дізнатися правду — й зрештою, ненароком убивають.
Чимось той другий акт нагадує чорний гумор пізньо-радянських часів: "Діти в підвалі грались в гестапо?".
Для тодішньої депутатської більшості Сахаров був — ЧМО
І саме отой другий акт викликав у залі бурю сміху й навіть частих аплодисментів.
Ця глядацька реакція була, можливо, такою, як серед давньоримської публіки, що колись ходила на гладіаторські бої. При тому публіка здавалася зовні цілком пристойною. Аж настільки, що можна було сприйняти все це за курйозну випадковість й не робити з цього зайвих мудрих висновків.
Але невдовзі я спостерігав щось подібне вже вдруге — тиждень тому, коли до Києва приїздив чудовий харківський "Театр 19".
То справді достойний мистецький колектив. Він показував свою нову виставу під назвою "ЧМО". Ця абревіатура може означати: "человек морально опустившийся" (як кажуть працівники пенітенціарних установ), або простіше — "человек мешающий обществу", "человек морально отсталый" чи "человек малообразованный".
Звісно, все це — з погляду будь-якого натовпу. Отже, ЧМО — як правило, людина, не пристосована до правил людської зграї. Явний приклад того — академік Сахаров, освистаний з"їздом народних депутатів СРСР, бо для тодішньої депутатської більшості Сахаров був — ЧМО.
П"єса, яку показували харків"яни, — про салагу-солдатика, що потрапив служити на Байконур, але не на полігон, а на тамтешній свинарник. Цей солдатик — стовідсоткове ЧМО: він грає на скрипці, вірить у Бога, любить метеликів, має поняття про власну гідність. І про чужу теж: він називає курву на ви. А найсмішніше — він не вміє битися й принципово не може тримати свиню за задню ногу, коли ту свиню ріжуть, бо йому шкода живу істоту.
Зрозуміло, що такий персонаж мусить загинути.
Це серйозна вистава, і цей театр — дуже яскравий, його люблять у Києві, тому прийшло багато людей, зовсім не випадкових. І вони — сміялися. Вони сміялися весело — в якихось таких місцях, що зовсім не смішні самі по собі. Вони сміялися, коли сержант говорив про свиняче лайно, яке треба вилизувати язиком. Вони сміялися з того самого солдата, що цілком очевидно мусив загинути у фіналі вистави.
Ця смерть — принаймні формально, за законами драматургії — мусила означати перемогу добра над злом.
Але добро не викликало в залі видимої підтримки. За нього переживали не більше, аніж за небоєздатного гладіатора. Мабуть, не варто вимагати від публіки, щоб вона була плаксиво-сентиментальною. Але тривожно, що ця публіка сміється там, де раніше плакала — ще років зо два тому. Можливо, так було не скрізь, але принаймні Київ таку розкіш собі дозволяв.
Тепер усе інакше — вони сміються.
Коли в залі ірже хтось один — можливо, він просто телепень. Коли сміється весь зал — це вже показник певних соціальних настроїв. У залі — вочевидь добрі люди, й у їхньому сміховому хорі явно чути навіть сміх дівчат — не якихось таких, що їх важко назвати на "ви", а добропорядних київських дівчат, які ходять до театру з усвідомленої потреби.
От саме це й тривожно: добро в очах навіть свідомої публіки перестало бути переконливим і викликати співчуття. Як і безсила гідність — воно стало смішним.
Це небезпечно, це — сміх не перед добром. І цей сміх не повинен утішати чи заспокоювати тих, хто вважає себе сильним, а тому — не смішним.
3 
1
Коментарі
1