"Давай станемо братами, або я проломлю тобі голову!" — це німецьке прислів"я добре відображає специфіку взаємин між Україною та Російською Федерацією.

До 1 жовтня вони мають визначити своє ставлення до подальшої долі Договору про дружбу, співпрацю і партнерство. Чи буде продовжено Великий договір — вирішать найближчими тижнями. А тим часом клубок російсько-українських суперечностей заплутується все тісніше. Міністерство закордонних справ РФ у заяві від 11 вересня звинувачує Україну в недружній політиці, проте бачить у нас "здорові сили". Банкова викриває кремлівських шпигунів в уряді й люб"язно запрошує президента Медведєва до Києва. Україна оголошує персоною нон ґрата кремлівського політолога, Москва вносить до чорного списку київських політиків.

Як наші країни дійшли до такого життя?

На жаль, російське керівництво наполегливо не бажає бачити в Україні рівноправного партнера, здатного проводити самостійну політику та вирішувати питання Чорноморського флоту або НАТО, виходячи із власних інтересів. Стратегічні пріоритети є в обох держав. Часто вони співпадають, але деколи й розходяться. За логікою Кремля, у всіх спірних випадках Україна повинна поступатися власними інтересами на користь старшого партнера. Єдина альтернатива такій дружбі — смертельна ворожнеча та нещадна кара з боку РФ.

Росія, заради показового покарання України, готова йти на жертви. Скажімо, в результаті торгових воєн проти нашої країни північний сусід також несе втрати. Насамперед, страждають пересічні люди, яких влада залишає без дешевої та якісної української продукції. Проте більшість громадян РФ схвалює політику Кремля. "Примушення до дружби" видається пересічному росіянинові нормальною практикою.

Утім, конструктивним підходом не можуть похвалитися й українці. Одні із нас сприймають Росію як Імперію Зла та свято виконують заповіт Миколи Хвильового "Геть від Москви!" — що далі, то краще. Інші впевнені, що Росія нам друг, товариш і брат, і готові на все, аби злитися в обіймах із нею. В обох випадках дружба або конфронтація із Москвою перетворюються на самоціль. Про стратегічні вигоди та втрати України ніхто особливо не замислюється.

За логікою Кремля, у всіх спірних випадках Україна повинна поступатися власними інтересами на користь старшого партнера

Вітчизняна еліта, стурбована боротьбою за владу, демонструє подібні підходи. Якщо політик б"ється за голоси західноукраїнського виборця, він готовий свідомо загострювати відносини з Москвою та демонстративно дратувати російського ведмедя. Широко представлені й інші діячі — саме їх міністерство закордонних справ РФ охрестило "здоровими силами". Вони лізуть зі шкіри, прагнучи продемонструвати вірність матінці-Росії. Деколи доходить до відвертого абсурду на зразок вимог визнати незалежність Абхазії та Південної Осетії.

Виробити єдину, збалансовану та прагматичну позицію щодо Росії вітчизняна еліта не спроможна. Ситуацію загострює політична криза. Коли геополітичні пріоритети держави залежать від коаліційних торгів — це ненормальна ситуація.

Які перспективи українсько-російських відносин? Мабуть, найближчим часом на нас чекає черговий виток конфронтації: грандіозні дипломатичні битви, "газові атаки", торгові баталії.

Але можливий також інший варіант: торжество "здорових політичних сил", підлабузництво перед Москвою, невиправдані поступки щодо питань Чорноморського флоту й євроатлантичної інтеграції.

Зрозуміло одне: в осяжному майбутньому відносини між Росією й Україною не стануть конструктивними та взаємовигідними. Сьогодні до цього не готові ні в Москві, ні в Києві. Кремль нав"язує вибір між беззаперечним підпорядкуванням і війною, а вітчизняний політикум пропонує послужливих лакеїв або задиристих яструбів.

Мабуть, має змінитися принаймні покоління політиків, щоб українсько-російські відносини почалися з чистого аркуша.

×