Зранку в середу мама подзвонила мені, щоб привітати з Днем Перемоги. Хоч було ще тільки близько одинадцятої, вона вже наслухалася по радіо пісень і розповідей про війну, згадала своє воєнне дитинство, трохи поплакала й сповнилася відчуттям хай і сумного, але свята.
Вона хотіла поділитися тим відчуттям зі мною, але я виявився невдячним об"єктом. Cпитав, чи говорили про УПА, й вона відказала, що ні, погодившися, що це неправильно. І хоча мама вже давно визнала — зокрема й під впливом радіо, яке в неї на кухні ввімкнене від ранку до ночі, — цю частину нашої історії, відсутність її до мого запитання не зауважила.
Мені хотілося знати також про інше. Скажімо, як звільнених із полону колишніх вояків Радянської Армії звинуватили в зраді Батьківщини й запроторили тепер уже до "рідних" концтаборів. Про це радіо могло б і згадати, бо ішлося про злочини не шанованих ветеранів, а нібито засуджуваного в нас сталінського режиму. Ні, сказала мама, хто про таке говоритиме, та ще цього дня.
Щоб іще більше не засмучувати її відмовою поділити дороге їй свято, я спитав, що вона пам"ятає про сам День Перемоги. Мама розповіла — зрештою, вже не вперше — що ніколи не забуде, як до школи їхнього волинського села приїхав із райцентру якийсь чоловік на коні й повідомив, що війна скінчилася. Вчителька припинила уроки й послала дітей від хати до хати розповісти новину односельцям. За німецької окупації вони довго жили в лісі, ховаючись не так від німців, як від "поляків", "бандерів" і "партизанів", що воювали одні з одними, часом убиваючи й мирних селян — і завше забираючи всю їжу, яку знаходили. Коли прийшли "совєти", маминого брата взяли до війська. Для фронту він був замолодий, зате служив іще п"ять років після закінчення війни й загинув незадовго до звільнення, напоровшися на міну в тоді ще не перейменованому Кенігсберзі. У середині сімдесятих (раніше на це ніколи не було грошей) мамина сестра поїхала туди, щоб знайти могилу, але на її місці побачила парк.
Без Путіна теж не обійшлося
Нічого такого мама по радіо не почує й по телебаченню не побачить, тим паче святкового дня. Привчена до совєтської брехні, вона навіть після шоку часів горбачовської "гласності" не очікує від медій усієї правди, тому й не помічає, що в святкових розповідях багато чого бракує. Власне, мамі та її ровесникам, припускаю, та правда не надто й потрібна: вони мають свої спогади й завжди довірятимуть їм більше, ніж чужим словам, які можуть викликати сльози, але не перекреслити пам"ять. А от для їхніх дітей і особливо внуків та правнуків, у яких власних спогадів немає, телевізійні розповіді можуть виявитися важливішими, ніж родинні історії та шкільні уроки. А там, де родинна пам"ять і офіційна історія суперечать одна одній, саме медійне тлумачення може стати вирішальним. Святковий репертуар телебачення й радіо ще раз продемонстрував, що це тлумачення залишається переважно совєтським, несприятливим для підтримки української незалежності, принаймні в тій версії, яка передбачає демократію та Європу, а не "сильну руку" й вірність Москві.
Ефір усіх телеканалів був майже по зав"язку напханий радянськими фільмами та піснями, які витіснили майже всі інші програми. Тобто мусили задовольняти старих і малих.
Якщо на День пам"яті жертв Голодомору наше незалежне від усього, крім рейтингів, телебачення не хоче відмовлятися навіть від КВК та комедійних кварталів, то цього дня, навпаки, з ефіру прибрали й цілком безневинні серіали. До щороку повторюваних "білоруських вокзалів" і "тихих зір" українські телевізійники додали сучасні російські фільми про війну чи її відлуння, що їх вони теж пропонують сприймати як "наші" — втім, як і російське кіно на будь-яку іншу тему. Та найбільше вразив показ концерту "пісень Перемоги" на тлі кремлівських веж, де наша колишня землячка в супроводі військового хору співала про те, як "у высоких берегов Амура часовые Родины стоят". Не треба годувати нас виступами Путіна чи "гармонізувати" українські підручники історії з російськими: спільна "родіна" і так житиме в головах не тільки старших поколінь українців, але й молодших.
Утім, без Путіна теж не обійшлося. У всіх випусках новин показали парад у Москві й виступ російського президента. Який зокрема чи не вперше так чітко сказав про зовнішню загрозу своїй країні. Не забули телевізійники й про покладання квітів до перенесеного пам"ятника радянським солдатам у Таллінні. Не оминули увагою парад двох флотів у Севастополі, ветеранську ходу в інших містах України та, звісно, урочистості в Києві. Розповіли окремі людські історії. А от про упівців ніде не було ані слова. У жодних новинах, які мені вдалося побачити, не сказали ні про їхні святкування чи відмову святкувати, ні про їхні приватні воєнні долі, ні про загальний внесок в "український рахунок" війни, яким колись режисер Сергій Буковський і канал "1+1" намагалися спонукати глядачів по-новому подивитися на війну. Тепер телебачення воліє дивитися по-старому. З усіх невідповідних совєтському канонові подій журналісти згадували хіба що спробу молодих націоналістів зашкодити ветеранській ході в Івано-Франківську та черговий заклик президента Ющенка "щиро й по-братньому" визнати, що "кожен, хто боровся за Україну, заслуговує на довічну шану і подяку". Відповіддю на цей заклик у їхніх сюжетах був не лише невдоволений гул зібраних ветеранів, а й окрема хода прибічників коаліції. А якщо політики навіть у такий день ворогують і спекулюють, то яке вже там братерство.
Що ж, від політиків годі чекати іншого: в них на носі вибори. Оскільки прибічників радянської правди серед виборців більше, то всі партії наголошують у своїх вітаннях саме її. Навіть Ющенко вже не намагався вивести на Хрещатик антирадянських ветеранів, а йшов поруч з Азаровим на чолі "червоної" колони. У політиків, власне, завжди як не вибори, то інша конфронтація, тому їм ніколи говорити неприємну для багатьох правду. Це передусім завдання медійників, які мають донести до народу накопичене за роки без закритих архівів наукове знання про страшну війну та всі її українські рахунки. На мою думку, 9 травня й протягом усього тижня доречнішими були б не старі, а нові художні та документальні фільми, і не радянсько-російські воєнні пісні, а ток-шоу з різними українськими поглядами на минулі події та їхні наслідки. Якщо наші медії не почнуть це завдання виконувати, російське сповзання в прірву ізоляціонізму та мілітаризму поглине й українців. А відтак рахунок нашої незакінченої війни стане ще страшнішим.
3 
35413
Коментарі