Керівник військово-патріотичної організації "Воля" Юрій Шевчук, 40 років, вважає, що Україні не вистачає літератури й фільмів патріотичного та військово-історичного спрямування.
Чому за 16 років незалежності в Україні не створили гарне історичне кіно?
— Таке кіно в нас або не вміють, або не можуть знімати. І це при тому, що наша історія дуже багата. Усі країни Європи разом не наберуть стільки видатних історичних подій. Хтось плаче, що немає грошей. Мені вистачило переглянути кілька уривків "Молитви за Мазепу" Юрія Іллєнка, щоб зрозуміти, чому люди не хочуть дивитися таке кіно.
2002 року я брав участь у зйомках "Богдана Хмельницького" Миколи Мащенка. Був рядовим учасником кінноти, яка грала роль козаків і татар. Але режисер змонтував лише першу частину стрічки. Її демонстрували в Будинку кіно — і все. Не було ані справжньої прем"єри, ані прокату чи показу по телебаченню. Бо вийшло одночасно кілька провалів — брак реквізиту, гарних сценаріїв.
Який досвід можна взяти з голлівудських історичних стрічок?
— Нам потрібно вчитися, як деякі народи розкручували своїх героїв, а потім робили їх символами патріотизму. У когось це король Артур чи Річард Левове Серце. А в когось Іван Сусанін, який навіть і подвигу ніякого не здійснив. Бо насправді коли поляків уже прогнали, родичі Сусаніна подали царю чолобитну і там приписали цей епізод, щоб отримати зайвий земельний наділ.
У голлівудських фільмах є цікаві моменти, які ми не помічаємо. Деякі епізоди могли б допомогти в патріотичному вихованні українців. Наприклад, фільм "Король Артур" хоча й не зовсім історично правдивий. Та в ньому показано, що "круглий стіл" короля складався із сарматських лицарів, які походили з території України. За сценарієм, наші земляки перемагають і британців, і саксів.
Чи візьмемо чудовий фільм про Трою. Здавалося б, до чого тут ми? Еней у фільмі отримує родинний меч, з яким потрапляє на територію причорноморської України. А вотчина головного героя стрічки Ахілла була на острові Зміїному, що тепер належить Україні.
Які є справжні й несправжні герої в нашій історії?
— Наприклад, головним переможцем Куликовської битви вважають Дмитра Донського. Насправді ж уже в перші хвилини бою він був переможений. Удар кінноти Мамая був страшний. Князь Дмитро одягнув подвійні обладунки дружинника середнього чину, щоб не вирізнятися. І його змели разом із усіма. А після битви хотіли закопати як загиблого. Та коли стягували добротні обладунки, Донський застогнав. Лише так усі впізнали князя.
Спланував битву, вміло керував і завдав вирішального удару війську Мамая князь волинський Дмитро Бобрук, зять Донського. Саме волинський полк вирішив долю битви.
За сценарієм, наші земляки перемагають і британців, і саксів
Переможцем над Тевтонським орденом називають полководця Олександра Невського. Але в Льодовому побоїщі він мав значну перевагу. У європейських хроніках зафіксовано, що загалом німецьких, шведських і данських воїнів у цій битві було близько 700 чоловік, із них лицарів максимум 70. У Невського ж три з половиною тисячі дружинників. До речі, Невським його прозвали тільки в ХІХ сторіччі. Ще за п"ять років до Льодового побоїща Тевтонський орден розбив Данило Галицький Тоді визволяв свій рідний Дорогобичин. Знищив їх за всіма правилами військового мистецтва.
Чому ж ми не вміємо як належить подати своїх героїв і свою історію?
— Має бути системна військово-патріотична робота. Нам не вистачає літератури й фільмів патріотичного й військово-історичного спрямування. Досі не створено козацького вестерну. Були спроби. Виникали проблеми з фінансуванням. Річний бюджет української кінематографії діставався одній картині. Вона ставала провальною й не виходила у прокат.
Треба створити цілу систему викладання й пропаганди. Наприклад, читати Михайла Грушевського складно. Але з творів можна вибирати найцікавіші факти, і вміло їх подавати. Узяти хоча б досвід польського режисера Єжи Гофмана. Його "Вогнем і мечем" — чудове епічне кіно, хоча фільм десь посередині між історичною правдою й твором Генріха Сенкевича.
Чому б не скористатися радянським досвідом — поєднати військову підготовку молоді з патріотичним вихованням?
— В Україні намагалися створити кілька аналогів "Зарницы" — гру "Патріот. Організувати масовий рух можна. Та потрібно впроваджувати військово-історичне багатоборство, систему якого я розробив. Воно базується на виконанні вправ, якими володіли наші предки. Сьогодні все популярнішими стають стрейбол і пейнтбол — це дає практичний досвід. Бо треба визначити бази "противника", обійти засідки, захопити "язика" чи штаб противника. Можна робити змагання різного рівня. Ми обговорювали це з прикордонною службою. У неї є п"ять регіональних навчальних центрів, де можна проводити такі змагання. А це — тисячі учасників, які можуть стати потенційними кандидатами на контрактну службу в спеціальних підрозділах.
Чи потрібна військова підготовка для усіх без винятку школярів?
— Людей, які мають до армії генетичну тягу, всього п"ять–сім відсотків. І питання, куди вони потрапляють: до залізничних військ, які є аналогом радянського "стройбату", чи до спецназу. А юнак має знати, що коли здобуде якісну підготовку, то зможе опинитися в елітному підрозділі — військова розвідка, десант тощо.
Досвід інших країн свідчить, що акцент слід робити не на кількості військ, а на якісній підготовці бійця. Наприклад, у антитерористичній коаліції в Афганістані звичайних військ на кшталт піхоти лише 32%. В Іраку ще менше — до 25%. Усе інше складають елітні підрозділи — спецназ, розвідка. І ефективність висока. А скільки років Росія товклася на Кавказі зі звичайними військами? Армія несла величезні втрати. Бо підготовлені за два-три місяці хлопці не могли протистояти досвідченим повстанцям. Вони опинилися у складних гірських умовах, до яких не були готові. Тільки коли росіяни посилили роль спецназу, справи у них пішли успішніше.
3 
1
Коментарі