Не коцюба кудкудакала і не помело яйце знесло, а таки правда, що олігархат зробив Україну найбіднішою державою у світі. Чому? Він реальна влада в країні. Саме через його апетити рівень внутрішнього валового продукту на душу населення в нас нижчий, ніж у африканських джунглях. Якби гроші не пливли на його рахунки, купівельна спроможність українців була б на рівні країн Старого Світу, підрахував Фонд Блейзера. Не Британії чи Німеччини, але не гірше, ніж у Франції, Польщі або Чехії. Чи не тому в нас як багатий — так і клятий?
Все так. Але олігархи в Україні — реальність. І не тільки свої, українські, а й російські з нашими паспортами, як Костянтин Григоришин. З'явилися вони з приватизації, головно — за Кучми. Суспільство вимагає деолігархізації держави. Проте й вибори в нас ідуть під знаком засилля олігархічних кланів, і основні важелі економіки в їхніх руках, і політична система вибудувана ними так, що поки що слини із землі не підняти.
Спроба президента Зеленського "приручити" олігархів, залучити їх до суспільних справ, а там, може, й до проривних атак на подолання бідності й виходу із системної кризи, не варта осуду. Зрозуміло, 200 автівок для медиків від Ахметова чи 24 обіцяних квартири для визволених із полону моряків від Пінчука погоди в Україні не зроблять. Але це те, про що кажуть: поміч у свій час, як дощ у посуху. А далі ж ідеться і про фонд відродження Донбасу, і про обіцянки допомоги від Коломойського й інших олігархів.
Скажете, не туди стежка в горох? І я так скажу. Силуваним волом не доробишся, це так. Але з чогось треба починати переорієнтовувати олігархів працювати не тільки на свою калитку. Від дюссельдорфів і роттердамів з плюсами — переходити на мінуси. Не кіз у золоті показувати, а реально знижувати тарифи й ціни. Зокрема, на продовольство. Власники великих корпоративних мереж начебто до великого бізнесу не належать, але й від середнього пішли вперед. Сигнал олігархам — то спонука й для них думати й діяти. Поки що спонука, що буде далі, побачимо. Не кожен кусається, що з вусами, але ж кожен міряє своїм ліктем, і чи готовий і годен він подумати про тих, у кого вітер у гаманцях не з їхньої вини?
Багатство пушить, а бідність сушить, і чи здатен ситий зрозуміти голодного — то велике питання. Доля терти дні, на яку прирік олігархат мільйони українців, мала б пробудити в них совість і бажання поділитися з народом. Але ж ми з вами не та молода тямуха, в якої в голові макуха з ілюзій і пустих сподівань.
Природа олігархату така, що його бог — не мінімізація прибутку, а нарощування. Думати, що він, наслідуючи американських супермільярдерів, половину своїх прибутків перерахує в держбюджет, скаже: "Для вас і сорочку з нас", — вибачайте, свята простота. Зеленський сам із бізнесу. Йому ця природа відома. Тож можемо сподіватися, що він таких ілюзій не має. Зустрічатися з великим бізнесом, приймати його допомогу можна. Але це не основа для того, щоб змінити політичну й економічну ситуацію в Україні на європейський штиб. П'ятак передати до вдачі олігархи й так уміли, але то все дешевеньке й поганеньке. Вони підуть і на куць виграв, куць програв, але виграє завжди їхній куць, і хіба це випадково?
Олігархат із тих ворон, яких раз нагодуй, то вони тобі потім очі видовбають. А завдання новообраного президента й парламенту — разом з усім суспільством зробити рівними з усіма воронами, які мають працювати на Україну та кожного українця. Треба чесно сказати, що зустрічі з бізнесом річ ефектна, але не ефективна. Потрібно законом поставити і великий, і середній, і дрібний бізнес у рівні умови, за яких в Україні будуть бізнесмени, але не олігархи. Вони не матимуть впливу на владу, але виконуватимуть усі повеління закону. Не ховатимуть свої гроші за морями й океанами, виснажуючи рідну державу. Де президенти чи парламентарі не живуть за заведенцією: в яке стадо залетів, так і каркай. Досі було так, а як буде далі?
Навіть зайнявши чергу до президента з готовністю кинути п'ятака до общака, олігархат до іншого життя неготовий. І всупереч народній мудрості, якщо чорт узяв батіг, то нехай бере й пужално, я кажу: не віддавайте дідькові разом із коровою й теля. І годувальницю, й телятко треба повертати господареві. А він єдиний — народ. Влада реально повинна стати слугою народу, а не бізнесу.
І народ, і бізнес в Україні пройшли крізь сито й решето. Але якщо в бізнесу є що сіяти й шеретувати, то в народу і висівок і полови катма. Народ прогнав Порошенка і його банду не для того, щоб далі багатство пишнило, а бідацтво сушило.
З олігархом не варто вступати в ігрища — його силою закону треба впрягати в будівництво гідного людини життя. Хоче він того чи ні, а нова влада має диктувати й нову політику заробітної плати з погодинною оплатою праці, як у світі, і технологічне переозброєння галузей, від якого олігархат тікав як чорт від ладану, і відповідальність за умови праці та здоров'я найманих працівників. Тобто все те, що входить у поняття соціальної держави, записаної в Конституції.
У світі сьогодні культ саме соціальної держави, а не пришелепуватої лібертеріанської, яка сахається людини. Це має бути записано на лобі у влади та бізнесу, які відповідальні перед народом, а не навпаки. А оскільки там же записано, що в нас держава ще й правова, то Україні треба навернути її на культ права. Той культ, від якого її відучували послідовно від Кучми й до Порошенка з його луценками.
У суспільства коротка пам'ять. Є мода і не все хворостити, щось і простити. Напрощалися, не нахворостилися до того, що пустили Україну на поталу. Але — хто порося вкрав, у того у вухах пищить. Пищить не у народу. Той писк мусить чути влада, у якої має бути не тільки добра пам'ять, але й добре серце і сильна воля. Воля працювати на народ і щепити цю волю всім, від кого залежить доля країни і кожного українця. Годі водити людей із диму у вогонь, із дощу під ринву. Не помста, а правда і справедливість мають стати між народом і діловим світом. Вибудувати їх стосунки якраз і покликана влада. Навчити бізнес не накопичувати чи розкомашувати гроші, а працювати на державу й людину, трохи й на себе. Ілюзія? Примара? А колись же треба й багатих учити на огріхах. Інакше загрузнемо в дикому капіталізмі, як невдаха на купині.
Колись Борис Нємцов (російський опозиційний політик, убитий 27 лютого 2015 року в Москві. — ГПУ) сказав парадоксальну річ: "Реформи починаються там, де закінчуються гроші". Він мав рацію. Але сьогодні в Україні все навпаки: гроші, в розумінні капітал, без реформ стоять на перечепі народу, стали прокляттям національного поступу. Соратник Нємцова Олександр Лівшиць ніби розшифрував Борисові слова: "Не треба вреднічать, треба ділитися". Не шкодити тобто, а ділитися — де корінь "діло". Згодні? Ну так, як була я молодиця, цілували мене в лиця. Ти, бізнес, хоч і великий, та молодий. Цілуй Україну в щічку, а ми тебе підтримаємо.
3 
1
Коментарі