Старий студентський анекдот: Петро запитує Василя, як його курсова? Василь бадьоро відповідає, що ще не закінчив. "А на якій зараз стадії?" — цікавиться Петро. "Невдовзі почну", — зізнається Василь.
Країна живе, як і Василь, у стилі великих творчих задумів і ось-ось початих курсових, сиріч — реформ. Добре пам'ятаю хрущовські перегони з Америкою, якої так і не вдалося ні догнати, ні перегнати. Висміяні Фазілем Іскандером у "Сузір'ї Козлотура" починання з виведення сумнівних порід тваринного світу і запліднення наших мізків дурисвітськими ідеями перетворення природи. Створення окремих органів влади з управління пшеницями, кукурудзою, горохом, коровами, козами і нашими макітрами з варениками і пирогами. Курсову Василя нагадувала і горбачовська перебудова. Почали те, що й не збиралися закінчувати, а що з того вийшло, знають усі.
Здавалося, незалежність України мала зупинити свербіж дурисвітства і порожніх експериментів. Та ні — його просто прикрили нібито трансформацією економічної і політичної системи. Усі "курсові" закінчилися початком руїни, яка не має кінця. Кожна така "реформа" в Україні нагадує горіх, який став свистком. Вам потрібні приклади? А ви що, не в тому свистку живете?
Усі наші "реформи" і президентсько-депутатські обіцянки впродовж останньої чверті віку нагадують ухвалену 1961 року Програму КПРС. Вона урочисто проголошувала, що тодішнє покоління радянських людей житиме за комунізму. Навіть дату називали точну — 1980 рік. Де той комунізм і яке покоління його діждеться?
"Світле майбутнє" так самісінько світить із усіх виборчих перегонів в уже незалежній Україні. Народ так самісінько нинішні необільшовики кличуть у писану кайстру, а насправді — сіємо пшеницю, та родять кукіль і щириця. Народ б'ється, як риба на сухому, життя — і смерті не треба. Замість КПРС народжуються нові і нові політичні проекти. Власне — проекти бізнесові, завдання яких із найпримітивніших — крутити лохторату дулю в кишені чи кивати пальцем у чоботі, як хочете. Одне слово, шилом гріють море, а воно як було холодне, таким і є. І коли тобі кидають кісточку, то хоч зараз гризи, хоч на завтра положи. А що вдієш? Краще солом'яний дід, ніж золотий син. Бо й кісточки з панського столу не діждешся, не те що світлого майбутнього.
Здається, електоральний Майдан 21 квітня 2019 року поклав край торжеству непочатих "курсових". Народ покликав до керма людину, котра таких курсових начебто не писала. І — море надій, океан сподівань. Наче Зеленський — казковий велетень, який одним махом правиці все поставить на місця. Хай не світле майбутнє, а пристойне сьогодні зійде на українську землю.
Усе ніби закономірно — вола звуть у гості не мед пити, а воду возити. А тут не гості ж і не віл, а глава держави. Держави, у якій позичка на боржнику верхи їздить, хоч із неї вивезено офшорного добра більш як 180 мільярдів доларів і щороку до них додається понад 10 мільярдів. Здається, з цього треба починати наводити лад у країні новообраному президентові. А як до цього всього підступитися, коли обіцяльники "курсових" як були, так і є не тільки в коридорах влади, а й в нових політпроектах? Як воду возити без ніякого люду?
Парламентська виборча веремія йде поки що за старою системою обіцянок, у реальність яких мало вірить і народ, і ті, хто їх дає. На часі до влади мають прийти ті, хто не обіцяє, а робить. Та де вони у нових виборчих списках і на округах? Переважно списки нові, а писки то старі. Навіть, якщо з іншими прізвищами та з відомих команд. І на те нема ради, поки в Україні немає зрілого суспільства. Є електорат, а от суспільство ще тільки в зародку, і посполитим до нього перепусток нема.
Воли потрібні Україні. І не тільки на троні, а в кожній хаті. Не зниклої сіроукраїнської породи, а породи людської, нашої, української. Елітної, але не з "еліт", що їх сформував дикий капіталізм.
Бо від тих "еліт" можна чекати хіба що гіперлупів та держави у смартфоні, що, по суті, та ж хрущовська ідея догнати і перегнати Америку чи за 20 років побудувати комунізм. Звісно ж, ми всі за прогрес, за успіх цифри і за торжество Тесли в організації економіки й енергетики. Як батьківщина кібернетики — за її проникнення в кожен дім і у всі мізки. Але нам потрібні воли робочі, а не мрійники. Нам потрібні ті 10 мільйонів заробітчан в Україні, а не в світах. Вони і є наша справжня трудова еліта.
А трудова еліта має стати ще й елітою мислячою, котра не сплутає політиків із ляшками, а економістів із данилюками, бендукідзе з тігіпками, тетчер із тимошенками. Ми можемо повчитися і в брюсселів із берлінами, але будувати треба Харків і Калуш, Чаплинку і Луцьк, наші заводи й кооперативи. Молоти наше зерно і творити наші меблі, а для цього потрібні і майстровиті руки, і розумні голови. Віл у сучасному вимірі — сплав знань, умінь, тверезих оцінок і дій. Час мідних лобів і довгих, як у корови хвіст, язиків — минає.
Сьогодні потрібно не про гіперлупи і лібертаріанство людям у мізки дурню вбивати. А творити умови і закони, які б відродили економіку і дали реальну роботу.
Вода робить на мельника, а не на бовдура чи балакуна. І годі ловити народ у пастку пустих теревенів ні про що — все вимірюється ділами. Цього ніяк не можуть збагнути відкинуті на виборах "солідаристи" і "фронтовики". А доведеться. Життя ж таке — що вода пронесе, то назад не принесе.
Проте всяко буває. І Васі з непочатими курсовими навряд чи коли зникнуть. Мізерніти, нікчемніти — у тренді української політики. Не рідкість у ній, що під носом половіє, а в голові ще й плуга не було. Проте й Петро не просто так питає, на якій стадії робота. Життя вимагає чесної роботи і чесної відповіді на його виклики, без завихрень і обманів. Любиш горішки — люби й насмішки. Але ні горішками, ні насмішками в сучасному світі не проживеш. Владі сам Бог велить: дбаючи про себе, дбай і про людей. І не тільки владі, а й тим, хто біля неї крутиться і в кого вона була досі на побігеньках. Так у світі, так буде і в нас.
8 
35413
Коментарі