150 років тому філософ Фрідріх Ніцше писав про німців як про націю, що занепадає й деградує. Але, пройшовши через дві світових війни, переживши Бісмарка й Гітлера, Німеччина стала однією з провідних країн Європи.
Ми, як і німці колись, надто схильні кохатися у власних поразках, стогнучи за втраченим славетним минулим. Так ми сприймаємо історію поразки Української Народної Республіки. Навіть бій під Крутами вважаємо зрадою командирів, підступами радянських комісарів. І аж ніяк не перемогою. Хоча це був успішний бій. Він виконав свої завдання, враховуючи сили й ресурси. Гордитися варто, а не оплакувати.
Подібно сприймаємо і події теперішньої війни. Готові оплакувати те, чим треба пишатися.
Однією з найбільших проблем може стати уявлення, ніби держава не відрізняється від бізнес-корпорації.
І ту, й іншу очолює людина, яка підбирає команду. І там, і там ідеться про розвиток і досягнення якнайкращих фінансових показників. Але в корпораціях люди є підлеглими керівника. Він не зобов'язаний думати про те, як вони живуть поза межами фірми. Заплатив гроші й забув. Аналогічно й працівники. Забувають про роботу, як тільки зачиняють двері прохідної.
З державою складніше. Вийти за її межі можна лише емігрувавши. Громадянин хоче мати таку державу, у якій зміг би будувати приватне життя на власний розсуд. Щоб він сам, а не її керівник, визначав її цілі й пріоритети. З цим у нас складно.
Народ повільно, через біль і кров, але доходить до необхідності впровадження ідеї демократичного управління. Але влада й далі розглядає державу як власну бізнес-корпорацію. Усі мають працювати на них. А свої побутові й житейські негаразди вирішувати де завгодно. Навіть шляхом еміграції. Що і відбувається.
В Україні немає еліти.
Стати нею непросто. Треба мати непогане виховання, належний рівень освіти, певну хватку. Не кажучи вже про морально-психологічні якості. Усе це під корінь знищила радянська влада. Основною ціллю тодішнього виховання було навчити людей красти і стукати на інших.
Парадокс — на Заході ситуація не завжди краща. Американські президенти часто не є інтелектуалами, однак країна розвивається. Польща в імперських амбіціях недалеко пішла від Росії. Але відірвалася від неї, як і від нас, у ставленні до своїх громадян. Берлусконі не кращий за Суркіса чи Ахметова. Однак ми їздимо на заробітки в Італію, а не вони — до нас.
На Заході є середній клас, який ми не сформували. І найголовніше — там є еліта. Перш за все, у морально-психологічному плані. У німецькому виборчому законі є не менше можливостей для фальсифікацій, ніж в українському. Виборчі дільниці так само розташовані у школах та інших непристосованих для цього приміщеннях. Але вчительці, підприємцю чи фермеру, які є членами виборчої комісії, навіть у голову не прийде фальсифікувати результати голосування.
Наша ж "еліта" — від учителів, лікарів, підприємців до керівників корпорацій, помічників народних депутатів і заступників міністрів — моральними нормами себе не обмежує. Не Ахметов заробляє мільярди. Це роблять для нього хлопці з гарною зарубіжною освітою. Вони придумають схеми відкатів і купівлі-продажу політиків.
На початку перебудови популярним був роман російського письменника Володимира Дудінцева "Білі шати".
У ньому автор описав "інструментарій добра". Не завжди треба бути героєм. Іноді достатньо спромогтися на те найменше, на що здатний. Не завжди варто робити добро. Буває достатньо зробити трохи менше зла, ніж зазвичай. Навіть наглядач у сталінському концтаборі мав вибір. Міг відвернутися, коли хтось намагався втекти, а міг схопити гвинтівку й вбити людину.
Той самий моральний вибір, що й у романі Дудінцева, стоїть тепер перед нами. Не здатен зовсім не красти — то хоча б не кради більше, ніж тобі треба. Не можеш ставитися з гідністю до інших людей, то хоча б не принижуй їх. Не здатен бути героєм, то хоча б не заважай тим, хто ними став. Боїшся воювати — то хоча б трохи підтримуй тих, хто робить це замість тебе.
8 
35413
Коментарі