Хресна хода Української православної церкви Московського патріархату закінчилася без провокацій. Владі вдалося забезпечити порядок. Москва не може надати Заходу картинку бійок як доказ недієздатності Києва. Втім, це — перемога в битві, а не у війні.
Останні чверть століття, до 2013 року, Кремль підгодовував українських політиків, які експлуатували прорадянські гасла. Корумпував націлені на російський ринок фінансово-промислові групи. Використовував газ і торгівлю для примусу до лояльності. На цій шахівниці він конкурував із Заходом. Той теж намагався втягувати Україну в орбіти свого впливу.
Але все це закінчилося в лютому 2014-го. Тоді, коли Москві увірвався терпець або вона вирішила, що весь світ забув значення слів "анексія" і "вторгнення". Після Криму й Донбасу будь-яка ідея про інтеграцію на схід — у Митний союз і ОДКБ (військово-політична Організація договору про колективну безпеку, до якої входять Росія, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан. — ГПУ), в Україні скомпрометована. Однак Кремль прагне залишити її в зоні виняткових стратегічних інтересів Росії. Щоб межа між Москвою і Заходом пролягала українсько-польським кордоном, а не українсько-російським. Усю тактику вибудували для вирішення цього. Зокрема, за допомогою Мінських угод.
Їх завданням був не мир, а перемир'я. Не припинення конфлікту, а його заморожування. Вони можуть спрацювати й на користь Києва, і на користь Москви — залежно від черговості виконання пунктів домовленостей.
Київ наполягає: спершу має отримати контроль над кордоном, потім — вибори за українським законодавством з участю українських партій. А Москва — спочатку має відбутися амністія, вибори з участю ватажків бойовиків, а потім їхнім легалізованим формуванням формально передадуть контроль над ділянкою українсько-російського кордону.
У другому варіанті Київ одягає нашийник — Москва зберігає вплив на Донбас, а утримуватиме регіон Україна.
Між цими двома стратегіями компромісу бути не може. Адже черговість дій визначить, хто переможе у війні.
Сьогодні стратегія Кремля полягає в тому, щоб змусити Україну піти на поступки. Він влаштовує провокації уздовж лінії фронту — нові похоронки породжують в українському суспільстві втому від війни і створюють запит на "мир". Однак проблема в тому, що ключі від миру — в Москви. В силах Києва лише капітулювати.
Тому Росія підтримує в Україні тих, хто говорить про необхідність замирення з Донбасом. Водночас Москві вигідно дестабілізувати країну — щоб підривати її репутацію як договороздатного партнера в очах Брюсселя і Вашингтона.
Кремлю також на руку дострокові парламентські вибори. На них посилять свої позиції колишні "регіонали" й популісти.
Гібридні війни не лише розпочинають із допомогою "невпізнаних військових". Їх нерідко виграють за рахунок професійних провокаторів, на допомогу яким приходять "корисні ідіоти". Ті можуть навіть не розуміти власної ролі в п'єсі, у якій їм судилося брати участь.
1 
1
Коментарі