Офіс компанії "Майкрософт" у Пекіні біля станції метро Жі Чун Лу. Друга година ночі. Під офісом довга шеренга таксівок із відчиненими дверцятами. Водії таким чином економлять пальне, аби не витрачати його на кондиціонування в машинах. Брудний вітерець овіває їхні спітнілі білі сорочки.
По дорозі додому я проходив повз сотні представництв відомих компаній. Світло в офісах горить до ранку, і таксисти не роз"їжджаються, чекаючи на трудоголіків.
Як і в інших країнах, де ці компанії пустили коріння, в Пекіні офісні будівлі також зі скла та сталі. Знадвору видно їхніх працівників, але без магнітного посвідчення всередину не потрапити. Навіть ліфт не запрацює, якщо не піднесеш до сканера картку. Без спеціального дозволу директора компанії не може увійти навіть поліція. Закони і правила країни за порогом компанії не діють.
За сотнями столів у пекінських офісах сотні прекрасних китайських дівчат і хлопців. Їхня місячна зарплата — $130. Година роботи коштує $1. Понаднормова — $1,5. На останню, не вагаючись, погоджуються всі. Тому двері компаній відкриті 24 години на добу, сім днів на тиждень. А в офісних приміщеннях є ліжка, ресторани, кондиціонери, торгові автомати та гральні кімнати. Для більшості працівників життя в офісі комфортніше, ніж удома.
— Якщо мені тут не подобаються умови праці, вони завжди можуть знайти сто китайців, готових робити це за ще менші гроші, — пояснює мені знайомий місцевий програміст.
Це триває вже стільки, що вже стало нормою. Люди не можуть пригадати, чи до цього життя було кращим. Двадцять років тому пекінці ще не мали пральних машин, а сьогодні щасливі раби гуляють із собаками у парках і насолоджуються чистим блакитним небом, не знаючи, що в інших країнах такий колір називають сірим.
Багаті пекінці були б середнім класом у Токіо чи Сеулі. Їхні коричневі сигари й модні автівки розсмішили би багатіїв Кореї чи Європи. Але це лише питання часу. Адже китайські багатії навчаються всього у "білих" дуже швидко.
Сьогодні у Пекіні маса іноземців. Вони живуть у найкращих районах міста. Там, куди найбільше калік і їхніх дітей щодня виходять по милостиню.
Типова картина для багатого кварталу Сен Лі Тун. Хвора китаянка з виразками простягає руку до європейця, який гуляє вулицею. А його багатий китайський товариш каже йому ламаною англійською: "Не давай їй нічого. Дехто з цих жебраків живуть у більших і кращих будинках, ніж ми з тобою". Європеєць уже напружився і чимдуж поспішає додому, щоб зняти сорочку і кинути її у пральну машину. Звичайно ж без іншого одягу, бо ця сорочка забруднить інші речі невидимою слиною, яка могла потрапити від жебрачки. Щоправда, на таке його багатий китайський друг ще не спроможний. Увімкнути пральну машинку на повний режим на 2 години, щоб випрати одну сорочку. Навіть заможному пекінцеві це видається божевіллям.
Щасливі раби гуляють із собаками у парках
Так виглядає поширення цивілізації, яку світові корпорації подають під брендом "західної культури". Однак цивілізація, яка нібито зорієнтована на людські цінності, спілкування, допомогу одне одному, вже помітно ділиться на тих, хто має речі з телереклами, і тих, хто ці речі хоче мати.
Людина із середнім достатком бачить рекламу останнього айподу на телебаченні, потім одного дня в метро бачить такий самий у пасажира. Як купити і собі такого? Найлегше — попрацювати кілька зайвих годин на ту ж компанію, яка рекламує ці речі на телебаченні.
Мені здається іронічним, що чим більше місто, тим більше у ньому жебраків.
Коли ж люди зрозуміють, що гроші — це як ковдра: якщо хтось потягне більше, ніж йому треба, людина на іншому кінці ліжка мерзнутиме? Як довго ми віритимемо брехні, якою годує нас ліберальне суспільство? Мовляв, усі люди можуть стати багатими одночасно. Або якщо інші люди бідні — вони самі у цьому винні. Якщо вони не тягнуть достатньо сильно, щоб залишитися під ковдрою, то вони слабкі й тупі, і не варті привілею бути вкритим. Ми перейшли до суспільства, де кожен якнайсильніше тягне ковдру на себе, і лише тоді отримує більшу частину ковдри — того, що ми називаємо "високими стандартами життя".
На кожній вулиці Пекіна та й у всьому Китаї чи не в кожному магазині є цілодобове інтернет-кафе. У кожному — сотні комп"ютерів та сотні безробітних випускників коледжів, які годинами переглядають оголошення роботодавців. Вони не підозрюють, що проходячи повз багатого європейця і його китайського друга, вони проходять повз двох представників одного відсотка населення землі. Це він спричиняє їхню бідність, кидає їх у примарний світ он-лайну, щоб забути, у яких боргах живуть і як їм доводиться шукати пару юанів, щоб поїхати у напханому автобусі у міські хащі, які вони називають домівкою. Вони намагаються придбати наймодніші речі, сподіваючись, що виглядатимуть достатньо "цивілізованими" в очах блакитноокого завойовника та його китайського друга. Можливо, їх навіть підберуть, щоб замінити якогось молодого китайського працівника, який забагато жалівся, що його змушують працювати 16 годин, щоб вкластися у терміни проекту.
3 
1
Коментарі
1