Щоразу як виїжджаю з Києва, у ньому щось відбувається. То похорон патріарха й відоме побоїще під Софією, то обвал Головпошти, то помаранчева революція. А то й узагалі колективна істерика 260 державних мужів під куполом Верховної Ради.
І кожного разу за кордоном мені доводиться ці чи схожі події коментувати. Хоч вибираюся я з України зовсім не задля цього і жодного наміру відбирати хліб у нашого славного МЗС ніколи не мав і навряд чи матиму.
Останнього разу поїхав до польського Вроцлава пошанувати двох достойних людей. Дотепного, мудрого та неймовірно, як на свої 85 років, енергійного професора Бартошевського та його не менш знаменитого земляка, інтелектуала й аристократа, покійного вже Гельмута Джеймса фон Мольтке. Останній хоч і був німцем, проте щиросердо бажав поразки своєму урядові, за що й поплатився життям у січні 1945 року. Утім, декотрим урядам справді не можна бажати нічого, окрім поразки.
На обох конференціях, однак, мені доводилося говорити не так про спадщину цих двох визначних, ба легендарних людей, як про діяння моїх зовсім не визначних і легендарних хіба що в негативному сенсі співвітчизників. Запитання були найрізноманітнішими. Від глобальних — що буде з Україною? — до часткових чи, сказати б, "регіональних": яким чином ваш генеральний прокурор примудрився одночасно бути в прокуратурі, де президент представляв його на нову посаду, й голосувати у парламенті проти цього свого призначення?
З українцями ніколи нічого не відомо
Я як умів пояснював європейцям особливості нашого африканського політикуму — спершу студентам, потім журналістам і зрештою, за пивом, найближчим приятелям. Приятелі як могли мене заспокоювали. Хоч і робили це трохи дивним чином — розказували про власні проблеми, скандали та комплекси. Проте навіть найбільші скептики при тому погоджувалися, що депутати чи партії, котрі голосують чужими картками, навряд чи мали б у них найменший шанс потрапити вдруге до парламенту. Та й уперше вони небагато в цей спосіб наголосували б: населення саме розігнало б недоторканних шахраїв і циніків, не чекаючи навіть указу президента. А тим більше не мала б шансів вирішувати долю країни в їхньому Конституційному суді добродійка, котра ні сіло ні впало забагатіла на $12 млн.
У поїзді до Варшави я збирався перепочити, проте він був ущерть заповнений балакучими бігунами-аматорами. Повні вражень, вони поверталися зі щорічного вроцлавського марафону.
Це дивовижне плем"я, як я зрозумів, кочує з міста до міста, з одного марафону на інший, летить власним коштом до Рима, Берліна, Нью-Йорка... Платить за участь 100 доларів чи 50 євро, займає яке-небудь 127-ме чи 1148-ме місце, пишається поліпшенням особистого результату, а ще більше — отриманою медаллю (благо медалі отримують усі, хто добіг до кінця 42-кілометрової дистанції). П"ять годин, кілька втрачених кілограмів ваги — головне, зрештою, процес, а не результат. Мої сусіди в купе, схоже, знали напам"ять усі польські міста — вони докладно обговорювали кількість вуличних поворотів на дистанції у Ґданську, крутизну підйомів і спусків у Любліні та протяжність незручної для стіп бруківки у Кракові. Найкращими, як я зрозумів, для особистих рекордів є міста, де траса заасфальтована, місцевість пласка, а кількість поворотів мінімальна.
Потім ще довідався, що перед змаганнями бажано накопичувати вуглеводи, а після змагань — надолужувати втрату білків. При цьому, однак, мої сусіди попивали пиво, де білків, як я розумію, не могло бути — зате вуглеводів не бракувало. Може, вони готувалися вже до нового змагання.
Зрештою я запитав: хто ж переміг на тому їхньому марафоні? І довідався, що перші два місця взяли українці, а третім виявився кенієць. Із кенійцями, однак, пояснили мені, годі змагатися, бо в них там у Кенії це частина національного бізнесу. Як, до речі, і в Ефіопії. От тільки бідолашним ефіопам важче отримати європейську візу, бо їхня країна злиденніша і європейці трактують усіх їх як потенційних мігрантів. Ну а щодо українців, то з ними, правду кажучи, ніколи нічого не відомо. Мої співрозмовники мали на увазі вживання стероїдів та допінговий контроль, проте я сприйняв цю репліку в ширшому контексті і, звісно, погодився.
— А все ж, — зауважив я, — допінговий контроль проводять організатори. У нас в Україні справді все може бути, але тут — навряд.
— То пан з України? — здивувся сусід.
— Так, — кивнув я і внутрішньо аж зіщулився, очікуючи звичних запитань про нашу дурнувату політику.
— А чому у вас не організовують марафонів? — запитав сусід.
Я полегшено зітхнув і вперше за кілька днів дав абсолютно щиру і, головне, вичерпну відповідь:
— Не знаю.
Неймовірно, але моя відповідь, здається, цілком співрозмовників задовольнила. Теж уперше за ті дні.
3 
1
Коментарі
1