Ми з армійським товаришем зайшли в ротну каптьорку останніми. Після тренувань треба було здати протигази й ОВЗК — захисні комплекти від радіації. Я запропонував Гені піти до магазину на території військової частини — купити цигарок і печива. Гена сказав, що в нього немає грошей. Мені якраз мати прислала "десятку", тож я запевнив його у своїй платоспроможності.
Весь фокус полягав у тому, що ми говорили литовською мовою. Я до армії 1971 року встиг пожити в Литві півтора місяця, а білорус Гена — кілька років. Тому ми могли перекинутися кількома фразами по-литовськи.
Почувши наш діалог, командир роти капітан Томчук витріщився:
— А на каком это языке вы разговариваете?
— На литовском, — кажу.
— А откуда вы его знаете?
— Изучаем…
— Зачем? — насторожився капітан.
Я знизав плечима. Пояснювати очевидні речі 40-річному офіцеру було недоречно.
— Для общего развития.
Відповідь його задовольнила.
— Ну идите, бойцы.
За радянських часів армія була потужним засобом зросійщення. Адже майже всі чоловіки змушені були служити. Національних підрозділів не існувало, росіяни й українці, кавказці й азіати служили разом. Єдиною мовою навчання і спілкування була російська. Зі мною в танковій роті служили татари, башкири, литовці, азербайджанці, поляк, білорус, мордвин, москвичі, сибіряки й українці. Іноді мені доводилося бути тлумачем між, скажімо, литовцем із лісової Жемайтії та азербайджанцем із гірського аулу. Бо обидва ледве знали російську. Сержанти й офіцери слідкували, щоб між собою всі говорили "на великом и могучем". Тож за два роки служби всі могли більш-менш говорити російською для розуміння наказів та елементарного спілкування. Таким чином більшість населення залучали до зросійщення.
Нині, на 24-му році існування, українське військо залишається великою мірою русифікованим. Нещодавно пересвідчився в цьому, побувавши у ракетному дивізіоні на Херсонщині. Відвозив туди бібліотечку сучасної української літератури, придбану на кошти місцевих активістів. Начальник штабу намагався говорити зі мною українською, але відчувалося, що він користується у спілкуванні з підлеглими російською.
Ця зросійщеність далася нам добре взнаки під час нинішнього військового конфлікту з Росією. Через це ми побачили так багато зрад військових, особливо в Криму. Та й психологічно багатьом нашим воякам важко було стріляти в "одноязикого" противника.
Отже, патріотизм воїнів можна підняти лише за рахунок рішучої українізації армії. Збройні сили повинні стати потужним українізатором та інтегратором суспільства. Хлопці з Києва, Чернігова, Миколаєва, Тернополя, Черкас, Луганська, Львова мають служити разом по всій Україні, а не на території своїх областей.
Щоб створити могутню, надійну і патріотичну армію, треба повернути загальну військову повинність. А виховна робота у Збройних силах має стати національно-патріотичною, а не совковою. Чимало для цього можуть зробити і діячі культури та літератури. Військо потребує не тільки бронежилетів і приладів нічного бачення, а й живого слова українського письменника чи співака. Армія мусить бути українською не тільки за назвою.
2 
1
Коментарі