Вони прийшли нізвідки й підуть у нікуди. Не лишивши по собі імені. Тільки – тьмяний спогад, моторошне здивування й відчуття пекучого сорому.
Після царювання Януковича лишилася плеяда політиків і державних діячів – на добро чи зло, не про те річ. Від нинішніх не зостанеться жодної помітної фігури. Нікому. Підуть, звідки прийшли. Ширшим чи тіснішим колом сходитимуться, аби пригадати часи, коли ганяли коридорами влади, осідлавши офісні крісла на коліщатах. Сірі, невпізнані.
Хіба що Гончарука розрізнятимуть у натовпі – його ріденькі вуса й борідка знову замелькають на екрані, проте за участь у телешоу і мітингах він правитиме потрійний тариф – як колишній… Ну ви знаєте хто. А от Сівохо, найімовірніше, не виходитиме з дому навіть по зарплату. Аби не спіймали й не повантажили, бува, на залізничну платформу й не відправили на окуповані території – вибачатись і каятися перед усіма, кого надибає.
Розумію: сумні жарти. Але після їхніх "державницьких" звитяг складно уявити нинішніх керманичів за відповідальним заняттям. Яку, приміром, економічну чи політичну структуру можна в нормальній країні довірити людині, не здатній відрізнити біле від чорного, захисника країни від окупанта? Чим може керувати особа, яка не знає країни, де живе?
Вони зіпсували всі механізми, яких торкнулися. Скомпрометували всі державні структури, якими взялися керувати. Їм не вистачило місяця, аби без втрати гідності вивезти півсотні співгромадян з інфікованої вірусом зони. В очах світу з країни Тараса Шевченка ми перетворюємося на країну, де править "той, хто грає членом на піаніно".
Вони ніхто й нізвідки. Прилетіла стріла, прийшов стрілець у царській короні – і нумо цілувати. Кого, сполоснувши у болотяній воді, а кого й так – аби зелений був. Цілує – і кимось нарікає: ти будеш прем'єром, ти – міністром, ти – радником, а ти – просто при мені. Хто ж відмовиться. Хоча що воно таке – бути прем'єром чи меншим ким – і слухом не чули. Зате всі читали казку. Та й цілувальник хизується: я й сам із сусіднього болота. Мовляв, мене також поцілували – і от він я, прийшов націловувати команду. Нові обличчя.
Отак і спливли нагору. Ніхто не порозумнішав. Усі зосталися болотяними створіннями, про що їм постійно нагадують.
Лише стосовно себе стрілець переконаний: він дійсно був зачарований і вимушено жив у зеленому тілі. Тепер визволився й має порятувати світ. Найстрашніше – він і справді взявся нас рятувати.
Жаби стають принцами тільки в казках. І не в наших.
Найкраще, на що можуть сподіватися неофіти, – політичне забуття. Вихід із казки і найскоріше повернення до справ, до яких стоять руки. А це можливо лише в одному випадку: якщо не натворять бід із країною. Бо тоді їх із казки виведуть. Або винесуть
3 
1
Коментарі