Трохи розвиднилося. Проступили лики тих, хто підсаджував блазня на королівський трон. Лишилося дізнатись, навіщо він погодився. І заради чого мучиться, сердешний. І голова паморочиться, і нудить, і у дружинин поділ не втечеш. І, головне, не дотепів ждуть – роботу питають. А він, куди не поткнеться – або сміх, або сором. Не на те вивчився.
І думав не про те. Хоча й не лох. В юні роки не долею країни переймався, як, приміром, Данило Кулиняк, створюючи в мореплавному училищі гурт "Вісників свободи України". Наш герой гуртував команду кмітливих і винахідливих.
І про вдосконалення суспільних засад не мріяв за прикладом Василя Рубана, який на 300 сторінках виписав програму нової української партії. Щоправда, раз таки голос проти системи подав – коли та заборонила показ створеного з однодумцями телевізійного серіалу.
І в економічні нетрі, зрештою, не поринав услід за Миколою Руденком, який піддав сумніву політекономію Карла Маркса. Інтереси блазня, якого підсадили в королі, не простиралися далі вміння ховати в офшорах прибутки.
Ні він, ні коло його друзів не були подвижниками України і ніколи не претендували на це. Радше – навпаки. Продукували й продавали жарти, що з роками стали нагадували знущання з країни і її народу.
І після такої життєвої підготовки він іде керувати країною. Яка, за облагородженим висловом одного з лідерів цього гурту, їм глибоко "пофіг".
Коли "пофіг", коли маєш країну лише за об'єкт жартів і не готовий ні фахово, ні світоглядно – то навіщо? Навіщо все це людині, сформованій у доволі обмеженому за пориваннями середовищі?
Привід, звісно, був. Підступилися пару років тому друзяки з претензіями: "Вовчик, що за діла?" Ми, мовляв, знімали, а кіна не буде? Але ж для розгону винуватих і відновлення серіалу вистачило пари місяців. Можна доповісти братам по цеху: "Я іх сдєлал!" – і повернутися до того, що вмієш.
Рано. Вовчик хоче Нобеля.
Книга рекордів Гіннеса – воно канєшно. Проте – ненадійно. Завтра інший приколіст сяде і вже не добу, а цілих дві відповідатиме на запитання журналістів. А Нобель – це, вважай, на віки. Гідна компенсація за всесвітній сором.
А що – цілком реальна перспектива. Бо він хоче такого Нобеля, як дали ізраїльтянам Іцхаку Рабину з Шимоном Пересом 1978 року. Або ірландцю Джону Гюму двома десятиліттями пізніше. Чи, зрештою, Ле Діх Тхо.
Байдуже, що напишуть у документі: "за зусилля з досягнення миру", як на Близькому Сході, "за зусилля з пошуку мирного вирішення", як у Північній Ірландії, чи "у зв'язку з перемир'ям" між в'єтнамцями 1973 року.
Пофіг Вовчику й те, чим доведеться заплатити Україні за підписаний із Путіним папірець, що не вартий і туалетного паперу, вкраденого кремлівським злодієм з наших азовських кораблів.
Щоправда, є одна дрібниця. Нобелівський комітет не вміє працювати, як навчено зелених слуг у нашому парламенті: вранці – мир із Путіним, і вранці ж – Нобель. Є ризик не досидіти навіть до вечора. І цей ризик реальніший, ніж Нобелівська премія миру за розграбований Донбас, яку, до всього, доведеться розділити з кривавим лідером московитів
1 
1
Коментарі
1