Пʼятниця, 24 квітня 2020 17:00
Сергій Чирков
Сергій Чирков
Письменник

Тридцять три "якби" України

Великодні тижні спонукають до роздумів про шлях і долю, про жертовність та її межі. Де неминучість, а де вибір? Коли слід опиратися, а коли – виявляти смирення?

Україна, таке враження, приймає все, що випадає. Хрест, поставлений Андрієм Первозваним на березі Дніпра, тяжіє, чи вродилася такою? Немає в Європі поступливішого сусіда, ніж наша з вами країна.

Але зиску від такої смиренності – жодного. Прибалти – давно в європейській спільноті. Хоча вирвалися на волю голі й босі. Нічого, крім вогню в серцях і прапора над собою, не маючи. Казахи, то руку, то ногу з-під Московії поволеньки вивільняючи, зміцніли. Їхні сусіди також знайшли своє: хто новітній султанат розбудовує, хто інше щось. Азербайджан он як спритно між європейськістю та азійством маневрує. Грузія пройшла через втрати й війну з тим самим ворогом, що й ми воюємо. А зберегла себе в собі. Білорусь – і та: вчора начебто добровільно лізла в обійми ведмедя, а сьогодні має види на Європу.

Хтось пожартував: Україна була надто багатою, щоб стати успішною.

Є в цьому правда. Коли багато всього стає раптом нічиїм, завжди є наднаціональна спокуса підгребти. Досі ділять. Три революції? Так усі вони тримали національну ідею за лаштунками. І закінчилися тим, що до влади прийшов інший олігархічний клан, а країна продовжила блукання.

Україна відмовилася від ядерної зброї, аби сподобатися США, Великій Британії та решті світу. Вони налякалися, коли ми постали перед їхніми очима. Ніхто – і раптом у вузькому колі вершителів планети. А ми їм: Боже спаси, Україна ні на що не претендує! І зброю заберіть, і грошей не треба. Отримали хіба що будапештський папірець, надрукований на клапті туалетного паперу.

А далі пішло-поїхало. Політичні кроки звіряли з Білим домом. По ярлик на президентство їздили до московського хана. Офіцерів ворожих спецслужб поставили керувати силовими відомствами, кордони розібрали. Стали злидарями без національної гордості. Нас почали штурхати сусіди, що вчора й очей не зводили: не такий закон, не тому пам'ятник звели, не тим ім'ям вулицю назвали. А ми або перепрошуємо, або погоджуємося: переписуємо закон, прибираємо із святок імена героїв.

Навіть на звинувачення в антисемітизмі киваємо: "Моголи! Моголи!" Хоча очевидно: ця національна меншина контролює добрячий сегмент багатств і активно присутня у владі. Зрештою нині ми з вами передали їй усю повноту.

Ми занадто ревні християни, переконував давній товариш. Господь не вимагає щоразу підставляти другу щоку. Інколи треба й огризнутися чи й копняка дати. Поважають сильного – так було, є і буде. Якби 2014 року зважилися на малу кров, не пішли б із Донбасу ріки невинної крові. Міжнародний осуд? То пригадай, дотискав мене товариш, чи довго нагадували Пекіну про розстріли на площі Тяньаньмень чи Кремлю про звірства у Чечні? Сьогодні Захід тисне руку і тому, й іншому. А ми ж мали незрівнянно іншу ситуацію. І були жертвою, а не агресором.

Якби… Якби не віддали ядерної зброї. Не плазували перед Кремлем. Не дали розікрасти країну. Жорсткішими були з сусідами. Зуміли скористатися здобутками бодай однієї з революцій. Захистили Крим. Зважилися на кров, коли московити прийшли на Донбас. Не допустили до влади нинішніх неуків. Кожне з перелічених "якби" зробило б Україну іншою.

Не сталося. І ми з вами – там, де є. І віддаємося великоднім роздумам про мудрість і мужність Господа, який пролив кров власного сина заради спасіння сущих і наступних людських поколінь

Зараз ви читаєте новину «Тридцять три "якби" України». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода