Навесні 2014 року я чи не щодня телефонував на малу батьківщину. Окупована Станиця Луганська відкривала ворогові в мої рідні краї пряму дорогу. Свого часу я багато нею попоїздив і добре знав: це найкоротший і найшвидший шлях додому. Знав і те, що біловодські комуністи в очікуванні приходу "російської весни" встановили ледве не цілодобове чергування біля пам'ятника Леніну.

Влітку, після звільнення станиці, тривога трохи вляглася, проте загроза не зникла. Нашвидкуруч збудовані степові укріп­лення навряд чи витримали би броньований удар московитів. Край завмер в очікуванні.

– Готуєтеся до відсічі? – спитав одного разу земляків, які тривожно прислухалися до вибухів за горизонтом.

– Нема кому, – почув у відповідь. – У селах лишилися діди та жінки.

– А молодь?

– Молодь повтікала.

"Аби не було війни" – я виріс із цією примовкою. Її повторювали навіть у найголодніші та найхолодніші роки. Війни боялися найбільше з усіх бід. Хлопчикам за першої нагоди фальшували метрики. Мого нині покійного тестя, котрий народився 19 грудня, також записали 2 січня – аби, коли почнеться, забрали на фронт на рік пізніше. Казали: кожне лихо залишає надію на порятунок, війна – сліпа. Ця істина засіла в генній пам'яті.

Нескінченні черги під стінами військових комісаріатів з охочих загинути "за Родіну, за Сталіна" – міф радянської пропаганди.

У всіх історичних суспільствах були воїни і хлібороби. Проти ворога виступали ті, які вміли воювати професійно. Й лише за виняткових обставин – піднімалися миром. Саме така ситуація склалася і в Україні з нападом Московії – десятки тисяч добровольців вирушили на допомогу ослаблій армії, ще тисячі стали волонтерами.

Проте були й такі, навіть серед нинішньої так званої політичної еліти, хто ховалися від повісток. Були батьки, які лягали кістьми, аби не віддати сина до війська – один із таких живе в сусідньому будинку. Були молоді люди, котрі тікали з рідних місць.

Та в розмові із земляками ошелешив не факт утечі.

– І куди ж побігла ваша молодь? – спитав я.

– До Росії, – почув відповідь.

До палія війни. До найпершого ворога. До підлого вбивці.

Це те саме, якби мої діди Василь Радченко, Андрій, Василь та Іван Іщенки 1941 року гайнули пересидіти війну під крилом Гітлера.

В людині живуть три найбільші "не хочу": не хочу вчитися, не хочу щодня ходити на роботу, не хочу призиватися до армії.

На подолання першого націлені потужна державна машина, старання родин. Друге "не хочу" тримають у шорах шлунок, гроші й суспільні амбіції. А от для приборкання третього мотивація в Україні практично відсутня.

Між тим, як показує життя, громадяни країни, насамперед чоловіки, мають формуватися з твердим переконанням: в історії нерідко складаються історичні обставини, коли сил професійного війська виявляється замало. Для відстоювання суверенітету держави, для збереження життя – дітей, батьків, зрештою – власного. І до цієї місії треба бути готовим – уміти захистити себе й країну. Не героїчно полягти – захистити, відкинути ворога. Насамперед заради цього кожен має пройти якісну військову підготовку. Опанувати засади військової майстерності.

Військове вміння має стати таким же обов'язком, як володіння державною мовою. Бути мірилом престижу, необхідною умовою кар'єрного зростання. Це буде і мотивацією, і дієвою формою суспільного контролю.

Усвідомлене громадянство – найвірніша основа патріотизму.

Нам не має бути байдуже, ким іменуватися перед світом і яку країну називати батьківщиною. Тоді нікому й на думку не спаде ховатися від війни на території ворога, який цю війну приніс на твою землю

×