Пʼятниця, 17 травня 2019 17:00
Сергій Чирков
Сергій Чирков
Письменник

Мовчазне коло друзів

Його теж звали Сергієм. Уранці він залазив у наш палісадник і стукав у вікно. Очі ми продирали потім, зустрівшись. Рвали груші, м'яча ганяли на вигоні, в який перетікала наша вулиця, закінчили восьмирічку.

До Галини Олександрівни я не знав, що з учителями можна дружити. Переступати поріг, наче свій, пити чай із варенням. Сівши поряд, малювати – аквареллю чи, за розмовою, олівцем. Після випускного вона пішла зі школи. Досі живу з відчуттям: вона й у село приїхала заради мене.

Із Васьком ми щоранку сідали в автобус і їхали до райцентру. Добивати останні два класи середньої освіти. Або не сідали. І тоді водій із пасажирами ранкового рейсу в салоні ловив нас по селу й доправляв у науку.

Женька змусив мене замовкнути. Нові вірші я показав йому ледве не за рік потому, як він обізвав мене Вознєсеніним і велів шукати свій голос. Ще за рік нас із подачі КДБ виганяли з інституту за поширення самвидаву.

Віктор, поки я служив в армії, робив за мене контрольні. Він запропонував – я погодився. І вийшло, що це не я, а він навчався у двох вузах.

Василь приголомшив самим фактом існування. Він жив і дихав віршами. Я ніколи не бачив, аби він щось студіював, – і водночас було відчуття, наче в ньому оселилося все, що надбало світове слово.

Петро з'явився нізвідки й одразу став братом. Уже потім, поступово, відкрилося: ми з ним трохи розминулися у школі, а потім і в районці. З ним говорили і, головне, мовчали про все на світі.

З Борисом я укладав у труну його батька. І боявся, що Господь подумає, наче той аж так набрид синові. Насправді син намагався, та не зміг його врятувати, а нам просто не вистачало рук.

Із Вітьком нас доля то зводить, то розводить. Зустрівшись, трохи п'ємо і багато говоримо – про сім'ю і дітей, друзів і ворогів, написане й ненаписане. Він – провідник у світ, що розчиняється в часі.

Володимир зазвичай телефонував сам: приходьте, маю що показати. Він був літератором, але працював над монографією з антифізики. І найвищим творчим здобутком називав не свої всесвітньовідомі романи, а відкриті формули в царині фізики та космології. Йому потрібен був слухач, мене заворожував його позаземний інтелект.

Ігоря я ніколи не називав Кіром, хоча саме так він підписував свої численні книжки. Наша дружба виросла з двох зустрічей і живилася листами, телефонними розмовами, рукописами й публікаціями. Прощався я з ним також заочно – ридаючи в телефонне плече осиротілої дружини.

Ще був друг, який загубив ім'я. До мого берега його прибили обставини. Він викликав співчуття, і я змирився. Пізніше зрозумів: мені послано не хрест, а Йуду. Який, мабуть, має бути при кожній людині – для горішньої науки й повноти існування.

Ці імена спливають найперші, коли просять окреслити коло моїх друзів. Нікого з них я не вибирав. Це, напевне, робила доля – формуючи й обтесуючи мене для якихось цілей. Аби зрештою зробити тим і таким, яким я став.

Точніше так: доля посилала, а відбирала й залишала біля себе моя душа.

Чи люблю я друзів якось по-особливому? І чи люблю взагалі? Навряд чи. Любов це інше – торкання, погляди, теплота у грудях. А друзі – це неусвідомлена потреба, етапи духовного й душевного визрівання. Шлях до себе. Друзі просто необхідні – як молоко, як хліб.

Чи вимагав я чогось від друзів? Ніколи. Вони просто мали бути. А бралося й віддавалося між нами само.

І ще: мої друзі завжди поруч. Просторові й часові закони проти цього безсилі.

Сергія я не бачив зо три десятки літ. Васько розбився на мото­циклі в останній день армійської відпустки. Про кончину Галини Олександрівни повідомила телеграма, заповнена її рукою. Із Женькою розділили спочатку кордон, а потім – війна. Віктор осів за морем. Василь – у рідному селі. Петра знайшли повішеним у київській бойлерній. Ховати Бориса я їхав тим же шляхом, яким везли колись його тата. Вітько – за кордоном, бачимося раз на рік. Володимира спалили в київському крематорії, а прах кудись вивезли. Лише Йуда – на відстані руки.

Якщо мацати рукою, справді: поруч – нікого.

Але так лише здається. Ніхто з друзів нікуди не пішов і не поїхав. Усі вони – в мені. Часточкою. Суттю. Я – це значною мірою вони.

Ми – є, і ми – разом. Як і належить між друзями.

Просто наше коло стало розсудливішим і мовчазним

Зараз ви читаєте новину «Мовчазне коло друзів». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода