Підуть ешелони з трупами – народ жахнеться й піде на Кремль. Кілька нищівних поразок – і збунтується проти свого верховника генералітет.
Не зможе захистити сакральний Крим, не вбереже неприступного мосту – його усуне рідна кадебістська контора. Задушить уночі подушкою або приголубить табакеркою, як велять традиції палацових переворотів.
Версії, передбачення, прогнози.
Аналітики сходяться на думці, що перемога українців у війні має бути підкріплена смертю новоявленого фюрера. І креслять червоні лінії, після яких він має піти в небуття. Історичне або й фізичне.
Креслять – і помиляються.
Перших тисяч загиблих за поребриком навіть не помітили. Їх, власне, й не везли додому: кого закопали, кого спалили, кого загубили безвісти. У бік Кремля жодна мати й камінчика не кинула.
Обтерлися запльовані після численних поразок орденоносні генерали.
А підрив Керченського мосту кегебешники обліпили фіговими листками версій, прикриваючи функціональну неміч "старіка Кабаєва".
Він і далі на коні, висікає копитами смерть.
Тепер от Херсон. Його не лише захопили, а й "приєднали" разом із навколишніми землями до ординської імперії. Херсон – це символ, престиж, репутація. Вода для Криму, дорога на півострів. Херсон – це освячена путінською волею "невід'ємна територія", яку належить захищати всіма наявними засобами. Її втрата – ганьба на всю Росію, удар по іміджу, пряма дискредитація. Втрата Херсона спричинить неминуче падіння Путіна, ледве не в один голос прогнозують експерти.
Прикро, та падіння не буде й цього разу. Вже пролунали заяви, що відступи й поразки рашистів є насправді наступами й перемогами. Полетіли нові й нові бомби на українські міста, тотальним стало нищення критичної інфраструктури. Ординці наперед нівелюють втрату Херсона. Мовляв, поступившись малим, поставимо Україну на коліна. Заморозимо, заморимо голодом, кинемо в пітьму.
Путін знову всидить. Затятий і схиблений. І палатиме війна, і литиметься кров українців, і здригатиметься від ядерних погроз світ.
Розгромами на фронтах кремлівського злодія не скинути. Переблимає, відбрешеться, злодійствуватиме далі. Треба викурювати, потрібен фізичний контакт. Інакше війни не зупинити.
Ідеться не лише про Україну. Ми змирилися з долею сплатити за відновлення спокою на планеті власною кров'ю і вдячні за допомогу грошима та зброєю. Свідомі й того, що по-справжньому болять тільки власні болі, жахає сокира лише над рідною головою. Але хочеться запитати: якби ти, світе, дізнався про теракти 2001 року напередодні, ти знищив би Усаму бен Ладена чи чекав би 11 вересня і вже потім вишукував би терориста по норах?
Путін погрожує не Україні – нас він знищує. Він погрожує світу. Тішить, що Сполучені Штати й НАТО дозріли до негайної відповіді. Обіцяють після застосування ядерної зброї обнулити армію агресора. Навіть виколупати з бункера в неядерний спосіб терориста номер один обіцяють. Справедливо. Навіть благородно – принаймні щодо новітнього бен Ладена, бо він отримає шанс. Та чи благородно жертвувати безневинною Україною, яка, захлинувшись радіацією, має перспективу не побачити нищівної відплати? Чи благородно ризикувати здоров'ям цілого континенту?
"Окопні війни" між ФСБ і військовиками ерефії йдуть без чутних сторонньому вуху пострілів. Політична й чиновницька верхівка звично господарює в ситних наділах. Олігархи змирилися з фінансовими й бізнесовими втратами і скиглити облишили. Національні окраїни мовчать, боячись втратити цвинтарну стабільність. Суспільні верстви, накачані телевізійною пропагандою, аплодують кожній краплі української крові, кожному пострілу в бік Києва.
Проте спокій цей – примарний, єдність – цвинтарна. Московити звикли аплодувати, а не гинути. Хочуть спокою, повних полиць, повернення втрачених благ. Їм набрид Путін, забравши те, що мали. Вони не вийдуть на Красну площу, не складуть змови навіть під ковдрою. Сидітимуть, хто в малахітовій, хто в земляній норі, й чекатимуть. Аби хтось прийшов і зробив за них їхню роботу. Або звідкись прилетіло й рознесло на дрібні камінці незнищенний, немов Керченський міст, бункер.
Московія дозріла до прильоту у верховний бункер.
1 
1
Коментарі