Ексклюзиви
Пʼятниця, 21 грудня 2018 17:00
Сергій Чирков
Сергій Чирков
Письменник

Хочеться вірити, ми почали перегравати Московію

Добре бути розумним через віки й роки. Головне – безпечно, жодного ризику для репутації.

"Треба було це зробити ще 2014-го" – у листопаді-грудні тільки лінивий не демонстрував своєї політичної мудрості.

Як поглянути із сьогодні у той рубіжний рік – і справді: усе наче на долоні.

З вуст маломірного фюрера вже виповзла багатообіцяюча фраза, що "крах Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою століття". І висловлено жаль, що РФ через п'яні дурощі "віддала десятки тисяч квадратних кілометрів своїх споконвічних територій".

Біля наших кордонів уже горів підпалений кремлівськими сірниками придністровський бікфордів шнур; у васальній мишоловці з дешевим сиром уже сиділа Білорусь; бандитським ножем було відчикрижено шмат Грузії.

Україну у великодержавному угарі вже атестовано "штучним утворенням" і "помилкою історії", й не між пацанами пітерської підворітні – на засіданні Ради "НАТО – Росія".

Уже вісім літ, як прочитано книжку віце-спікера Держдуми РФ про створення під час "російської весни 2014" "Донецько-Чорноморської республіки" у складі Новоросії.

Навіть дядько з віддаленого села мав зрозуміти: з півночі насувається загроза. Дружбу із самозваним "братом" слід згортати, кордони замикати й потихеньку рити окопи.

Проте вийшло так, як вийшло. І ми кинулися прозрівати. Хто мовчки, а хто – через телевізор. Чому з раптово набутою державницькою

мудрістю пнуться на люди, зрозуміло: треба триматися на політичному плаву.

Я ж належу до людей, від електоральної думки не залежних. Тож спокійно зізнаюся: 2014 року я тому дядькові й в устілки не годився.

Коли Крим спалахнув чужинськими триколорами і дизайнерськими прапорами новоутворень, я погрішив у бік антимайданівської нечисті, що ринула з материкової України.

Коли в небі Тавриди з'явилися літаки без розпізнавальних знаків, а твердь окупувала "ввічлива" збройна сарана, я наївно припустив: московити вирішили нажахати Київ. Продемонструвати, як легко можуть захопити півострів. У них же якраз навчання. Налякають – та й підуть.

Коли слідом за ДНР і ЛНР почали виникати автономії на зразок "Козацтва народної гвардії Стаханова" і "Кам'янобродської народної республіки" у складі кількох окраїнних луганських вулиць, я саркастично посміхався, згадуючи карикатурного пана-атамана-Грициана-Таврійського.

Про можливість справжньої війни не думалось. Такої, як із Гітлером, – іншої у свідомості не було: з окопами, пострілами, боями. Війні має передувати протистояння, має бути привід. Війна можлива десь, але не в нас.

У реальність війни й нині, після п'яти років смертей, не всі вірять. Два місяці тому до мене підійшла санітарка, що наглядала за помираючою родичкою:

– Це правда, ваш син був на фронті?

– Правда.

– То в нас справді війна з Росією?

Жінка середніх років, приїздить на роботу з Київської області.

Лад у голові навів Іловайськ. І рідне Лутугине, околицею якого літали голови наших хлопців, підло, у спину, розстріляних "братами".

Ніхто сьогодні не скаже, треба чи не треба було Україні і в який момент розривати дипломатичні відносини, оголошувати воєнний стан. Єдине, що можна визнати вже: оголосивши 2014 року війну на підставі припущень, хоча й реальних, ми в очах світу перетворилися б на агресора. З усіма наслідками.

У новітні часи нападник не попереджає: "Іду на ви!" А Москва, навіть вторгнувшись, майже п'ять років успішно відбріхувалася: це не я.

Засадничі договори слід розривати не за фактом агресії, а коли вигідно жертві, коли договори перестають приносити вигоду.

Те саме з воєнним станом. Україна оголосила його в максимально слушний для себе момент. По-перше, РФ уперше фактично під протокол засвітилась як безпосередній учасник війни. По-друге, саме зараз конче необхідно було підвищити градус всесвітньої недовіри до Московії. І довести цей градус до вирішальної позначки. У цьому зв'язку мені хочеться вірити: азовський провал Кремля – не збіг обставин, а добре продумана Києвом операція.

Хочеться вірити, ми почали перегравати Московію

Зараз ви читаєте новину «Хочеться вірити, ми почали перегравати Московію». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 901
Голосування Яку спортивну подію 2019 року ви чекаєте найбільше?
  • 1) повернення у бокс Володимира Кличка
  • 2) перемоги Еліни Світоліної на турнірі Великого Шолому
  • 3) "Шахтар" чи "Динамо" дійдуть принаймні до чвертьфіналу Ліги Європи
  • 4) виходу футбольної збірної України на Євро-2020
  • 5) приходу до київського "Динамо" кваліфікованого головного тренера
Переглянути
Погода