Влітку 2014 року в мене задзвонив телефон.
– Тобі у столиці видніше: що воно далі буде? – пролунав загублений у десятиліттях голос земляка. – У нас коїться бозна що, а племінник якраз закінчує школу міліції. Присягатиме невідомо кому. Потім не відмиється.
Я перейнявся резонними тривогами колишнього сусіда і запропонував прислати племінника у Київ. Доки ситуація проясниться.
За день незнайомий хлопчина стояв на порозі.
Окрема кімната, харчовий пансіон, цілковита свобода. Великоформатна плазма також одійшла гостеві, якого поселили в залі.
Вдень він байдикував, увечері всідався з пивом перед телеком.
За тиждень почало здаватися, він скрізь: у ванній, коридорі, на кухні. І скрізь горить світло. Ісус і Божа Мати, які "смущали" хлопця, зі звичного місця перекочували до кабінету.
Я не витримав:
– Поки живеш у нас, мусиш дотримуватися наших правил.
Водрузив на книжкову полицю ікони, категорично заборонив приносити пиво і повів влаштовуватись на роботу.
Зрештою, вимушений мігрант цілком вписався в київське життя. Із язика перейшов на мову. На роботі отримав підвищення і невдовзі найняв квартиру. До нас забігає провідати.
Чужа людина – це завжди прибулець з іншого виміру. Між тим сучасний світ так сам себе перетасував, що поряд випадає жити не лише одноплемінникам, а й людям різних рас, культур, мов і віросповідань. Й оскільки ніхто не передбачав масштабів і характеру нинішньої міграції, ніхто не подбав як слід про відповідні закони. Які гарантували б господарям збереження ідентичності, а новоселам – гідні умови. І тепер країни роблять гарячкові рухи, які здебільшого мають руйнівний характер.
Німеччина в пориві бездумної гостинності коригує не лише законодавство, а й звички та побут своїх громадян. Берлін бере на утримання прибульців разом із гаремами, не вимагаючи ні асиміляції, ні поваги до місцевих звичаїв. І водночас – вилучає зі шкільних програм усе, що може дратувати прибульців, а зі шкільних меню – навіть улюблені сосиски.
У Великій Британії новітні громадяни почали місцеві державні органи підмінювати своїми – тут уже діють більше сотні шаріатських судів. Протягом останніх 15 років закрито 500 англійських церков. Замість них, або й під їхнім дахом, з'явилися 423 мечеті.
У Норвегії дійшло до того, що "Сунітський фронт" зажадав незалежності мусульманському району Осло. "Ми тут виросли і не бажаємо виїжджати, – заявляють вони. – Але й бути частиною Норвегії не хочемо". І погрожують терором. Сепаратистські наміри недооцінювати не можна. Московіти теж спочатку завезли в українські Крим і на Донбас свій люд, а потім зазіхнули на території.
Лише деякі країни Заходу роблять спроби відіграти ситуацію.
Данія взяла курс на насильницьку асиміляцію і застосовує до неофітів більш жорсткі покарання за злочини. Швейцарія стала надавати громадянство після виконання інтеграційної програми. Австрія вимагає "позитивного ставлення до суспільства та держави". Мер Квебека відмовився прибрати свинину з меню шкільних їдалень, заявивши, що це гості мають змінити спосіб життя, а не канадці, які їх гостинно прийняли.
Але поодинокі ластівки погоди не роблять.
Мій випадок із чужим племінником – найпростіша з можливих міграційних ситуацій. Країна не може просто так узяти прибульця за руку і приставити до роботи або вигнати за двері разом із пляшками. Держави живуть за законами, які у свою чергу узгоджені з сусідами по планеті.
Я менше переймався би бідами європейців, якби вони не чатували під дверима. Запопадницькі пориви наших владців поки що гасяться суспільством – згадаймо бунт у Яготині проти облаштування табору сирійських біженців. Лише вчителям завдає клопоту зростаючий прошарок учнів, які потребують особливого ставлення. Але все зміниться із вступом до ЄС. Країна підпаде під квоти на прийом мігрантів.
Проблеми Європи швидко стануть нашими. А от ладнати захисні бар'єри нам тоді ніхто не дозволить. Законодавчу базу під майбутню небезпеку слід підвести заздалегідь. Інакше в кожній українській хаті назавжди оселиться "чужий племінник"
3 
1
Коментарі