Наприкінці жовтня урядова комісія назвала причини катастрофи АН-26 під ЧугуєвОм. Трохи винувате командування Повітряних сил, трохи помилився екіпаж, трохи відмовила система регулювання температури, трохи застарим був літак. Незначні помилки в підсумку призвели до трагедії. Винуваті всі – і ніхто. Найбільше – система. Проте вона обіцяє вдосконалитися.
Усе. Розслідування завершили, загиблих поховали, допомогу родинам видали – можна забувати. Життя має йти далі.
Не забувається. Серед іншого – "дрібниця", на яку не зважила урядова комісія. Маю на увазі свідчення Ярослава Тарасова, який увечері 25 вересня їхав зі своєю дівчиною трасою Київ – Харків.
Він бачив, як із палаючого літака вискочив охоплений вогнем чоловік. Бачив, як його намагалися гасити – ковдрою, вогнегасником – але марно. Одяг на ньому кипів вогнем. Потім скажуть: разом із камуфляжем у тому пекельному полум'ї вигоріла практично вся шкіра. У страшних муках курсант умирав майже пів доби. Звали його Віталій Вільховий.
Сталося те, що жахнуло мене як страшна ймовірність шість років тому.
На початку вересня 2014 року зателефонував син і буденно мовив: "Я йду на війну. Щойно принесли повістку. Завтра – комісія, післязавтра – відправка".
На сльози часу не було. Ми з дружиною знали ситуацію на фронті. І до якого стану доведено українську армію. Знали й неминуче: у чому син піде на фронт, у тому й воюватиме. Відкритий вітрам і кулям.
Нині нікому не цікаво, де і як, гасаючи Києвом, ми роздобували тактичні окуляри й рукавички для стрільби, каремат і спеціальні наколінники та налокітники, ножі і тросики, термо- та інший одяг. Усі ці дрібнички мали убезпечити сина від необов'язкових ризиків.
Не встигли головного – дістати куленепробивні шолом і бронежилет. Каску волонтери везли з Німеччини, бронежилет – через Польщу з Італії, здається. Їх ми відправили навздогін, посилкою.
Коли потім роздивилися фото, прислане з навчального Яворівського полігону, на синові з "не нашого" були тільки автомат і берці.
Поштою наздоганяв нашого посланця на війну і безпечний камуфляж.
Пішов із дому син, звісно, не голим. На ньому був польовий однострій з офіцерського плеча. Новеньку форму презентував кадровий військовий. Попередивши про незначний для мирного часу ґандж: матеріал, з якого її пошито, легкозаймистий. Спалахнувши від випадкового вогню, він за мить намертво прилипає до тіла. Якщо людина не помре від больового шоку, здирати тканину доведеться разом зі шкірою.
Ми перевдягли сина в натовський однострій. Попросивши попередній спалити. Аби ніхто з однополчан не купився на красиву, проте небезпечну форму.
Я не знаю, у що були вбрані курсанти Харківського національного університету Повітряних сил, які летіли у злощасному АН-26. Пошили для них однострої зі стійких щодо вогню матеріалів, як це заведено у країнах НАТО, чи доношують камуфляжі, закуплені за тендерним принципом "який дешевший". Знаю інше: екіпірували хлопців не батьки, які перемацали б і перевірили кожну нитку. Нині цей клопіт знову взяла на себе держава. Вона, щоправда, теж називає своїх захисників синами, але по-батьківськи дбає не завжди.
Свідки бачили: на хлопцях, які вистрибували із падаючого літака, – а бачили вони не тільки львів'янина – одяг "просто кипів". І збити той вогонь не можна було нічим. І цей факт змушує припустити найсумніше. І дає батькам і суспільству право на запитання: чому не вижив Віталій Вільховий?
Лікарі зробили все можливе. Та 90 відсотків опіків не залишили 20-річному курсантові шансів. А якби тих відсотків було 60 чи й 50?
Чи зробила держава бодай мінімум, аби наші з вами сини не перетворювалися на живі факели від першого ж сірника?
Смерть за Батьківщину завжди вважали почесною. Та не треба перетворювати її на пекельну муку
1 
1
Коментарі
2