Щоб це зрозуміти, нам треба повернутися на 85 років в минуле, коли 6 вересня 1928 року народний комісар освіти Микола Скрипник затвердив Харківський правопис. Його укладачами були відомі українські мовознавці та письменниками: Майк Йогансен, Сергій Єфремов, Микола Хвильовий, Микола Яловий. У своїй творчості вони активно послуговувались нормами "скрипниківки" (так був названий пізніше правопис), тому неодноразово зустрічаємо в їхніх творах і "лямпу", і "пляц", і "катедру". Затвердження правопису відразу ж викликало реакцію суспільства. Частина поставились до нього схвально, мовознавці радо вітали правопис, який взяв за основу кілька українських діалектів і таким чином став спільним для всіх українців. Частина обурилась: вчителі масово почали протестувати через те, що деякі норми правопису були заскладними і навчати дітей такій грамоті здавалось їм нереально.

Деякі норми Харківського правопису нам зараз здаються незвичними. Наприклад:

- назви українських міст повинні мати закінчення -ське, -цьке, а не -ськ, -цьк. (Луцьке, Волочиське);

- передавати грецьку літеру ? треба лише через "т", а не "ф" (Етіопія, а не Ефіопія);

- літера ґ у правописі мала ширше використання, ніж зараз;

- набуває сьогодні популярності і норма правопису, що вимагає у родовому відмінку іменників третьої відміни на -ть, а також п'яти винятків, писати закінчення -и, а не -і. (вісти, радости, повісти, і винятки - крови, любови, осени).

Проте ці норми не взялися нізвідки. Погортавши сторінки історії українського правопису, літератури, можемо пересвідчитися, що ще до 1928 року нашій мові були властиві подібні характеристики. Наприклад, для передачі грецької ? письменники ще задовго до більшовицької влади вживали власну літеру "т":

Як тішать нас озера, гори, квіти,

Роса, і теплий грім, і шепіт віт.

І людська творчість підіймає міт

У саме небо, зорями розшите.

(Микола Зеров)

Олексій Павловський, автор першої в українському мовознавстві друкованої граматики живої народної української мови під назвою "Грамматика малороссийского наречия, или грамматическое описание существеннейших отличий, отдаливших малорусское наречие от чистого российского языка" (1818) і "Прибавленіе кь грамматик? малороссійскаго нар?чія" (1822) зазначив, що "ф" треба вимовляти як хв: фарба – хварба, филя – хвиля, форый – хворий.

Щодо кінцевого -и в родовому відмінку іменників, то ще в Тараса Шевченка читаємо:

Пошли тоби матер-божа

Тіи благодати

Всего того, чого мати

Не зуміє дати".

У основоположника сучасної української літературної мови Івана Котляревського також бачимо подібну тенденцію: "Тепер їй, бачу, не до соли", "Моя душа не єсть чужа / Од храбрости i од надiї".

Тож, можливо, справді Харківський правопис презентував сукупність питомо українських мовних норм?

4 жовтня 1937 року в газеті "Правда" з'явилася критична стаття, згідно з якою українську мову треба якомога більше наблизити до російської. Відтоді правопис зазнав значних змін, було вилучено літеру "ґ", норми вимови та написання змінено на ближчі до російської мови.

Таким чином "специфічне" мовлення деяких телеканалів є цілком виправданим, до того ж, історично обґрунтованим: разом з національно-культурним відродженням в Україну приходить і мовне. Але постає інше запитання: чи доречне воно? Мова, як відомо, мов живий організм - постійно розвивається під впливом різноманітних внутрішніх та зовнішніх факторів. З часу скасування Харківського правопису вона зазнала не лише змін з боку провладної партії, але і на рівні внутрішньої структури: мова живе, розвивається, всотує в себе нові характеристики і можливості. Тому чи буде правильним так "насильницьки" впроваджувати хай і корінні, але певною мірою вже чужі елементи? Навколо цього питання точаться дискусії, хтось стає на захист "скрипниківки", пропагує її норми. У соціальних мережах навіть існують кількатисячні спільноти, які займаються популяризацією цього правопису. Хтось є прибічником "класичного" правопису і не прагне нічого відроджувати. Але в кожному раз, правильно - цікавитися минулим і завжди, перш ніж робити поспішні висновки про щось, сміятися чи глузувати, спробувати розібратися в питанні, щоб мати свою неупереджену думку.

×