Валентина Дель 16 років чекала посвідки на проживання

 

16 років казашка Валентина Дель, що живе у місті Шпола, чекала посвідки на постійне проживання в Україні. Без неї не могла влаштуватися на роботу чи отримати допомогу на дітей.

Із Валентиною Дель, 34 роки, зустрічаємося у Шполі на зупинці Райлікарня. До будинку йдемо пішки 1,5 км.

— Нічого не горнуть, — розповідає, йдучи засніженою дорогою. — Сьогодні син показує мені лопнуту підошву на ботінках. А що я? Наділа кульки на ноги йому та й кажу: "Доходи вже цю зиму якось". Ждемо тепла, легше буде.

Цегляний будинок на вул. Іванівській, 32 поділений на чотири однокімнатні квартири. До квартири №3, яку Валентина Дель отримала три роки тому від міської влади, йдемо вузьким коридором. Під стінами стоять старі шафи, холодильники. Вона мешкає з трьома дітьми — 16-річною Крістіною, 13-річним Анатолієм та 10-річним Ігорем. У кімнаті — чотири ліжка, два столи, шафа, телевізор. Одне з трьох вікон заклеєне шпалерами.

— Це, щоб тепліше було, бо з вікон дуже тягне. Як доб'ємося цю квартирку приватизувати, то хочу поміняти вікна. Он бачте, як куток поцвів. Хочу опустити потолок, бо високий дуже. У нас навіть газу немає. Як були морози, то грілися електроконвектором, — показує на обігрівач на столі.

На кухні стоїть невеликий стіл і диван, під вікном — пральна машина напівавтомат, на тумбочці складений посуд, мікрохвильова піч, хлібопічка.

— Тут пічне опалення. Топимо лушпинням з горіхів. Заготовила на зиму, мабуть, мішків 200, то спочатку на день спалювали мішок, а коли морози вдарили, по чотири йшло. Ми зараз живемо на одну стипендію Крістіни — 275 гривень. Роботи немає. Третій рік заробляємо на тому, що перебираємо горіхи. Цього року їх дуже багато вродило, невигідно, — каже.

Валентина Дель приїхала в Україну 1996 року з чоловіком та 6-місячною донькою Крістіною. Оселилися у селі Капустине.

— Подружка з України запросила. Мені було 18 років. Я не знала, що воно так далеко. Молода, дурна була.

Із Казахстану Валентина Дель приїхала з формою №9. Вона прирівнюється до паспорта.

— Але я була на дівочій фамілії, а як пішла працювати на медпункт прибиральницею, то мене оформили на чоловічу фамілію. Прийшла получати гроші — не дають, бо ця форма на дівочому прізвищі. Поїхали ми в паспортний стол, там дали тимчасову довідку, за якою я отримувала зарплату. Через рік обіцяли зробити посвідчення на проживання, приїжджаємо, а там і начальник помінявся, і форми немає. Отак я й осталася без документів.

Через відсутність документів не брали на роботу, не могла отримати допомогу на дітей та розлучитися з чоловіком, з яким не живе кілька років.

— У медпункті мене оформили офіційно по формі, потім на фермі працювала дояркою, також офіційно. Потім у садік треба була нянічка, але через те, що не було паспорта, то не можна було піти. Скрізь треба документів, бо гроші, в руки не даватимуть. У мене на рахунку лежали гроші чорнобильські Ігоря 250 гривень, то я не могла їх отримати п'ять років, бо не мала документів. Спочатку по талончиках було, а потім ввели, що треба паспорт, то вже й не видавали мені.

Разом із Валентиною посвідку на постійне проживання отримала її донька. Сини народилися вже в Україні, тож на повноліття отримають паспорти.

— Це як замєнітєль паспорта, по ньому можна і на роботу устраюваться. Тепер, може, і допомогу на дітей оформлю. Щоб громадянство дали, треба на президента писати. Але поки що не хочу цим займатися, — розказує.

Веде на вулицю. Біля будинку є хлів, в якому кожному жителю виділили комору. Валентина там тримає кролів.

— Раніше було три десятки. А тоді щось подохли, то залишилося тільки двоє. Є ще коза. Сусідка подарувала Толі, бо дуже любить молоко. Толя у нас хазяїн — і дров нарубає, і накосить, і води наносить, і сніг відкидає. Влітку назбирав соняшникових головок, набив насіння чотири мішки. Каже: "Мені треба додому. Буде олія". А Ігорьок у нас ходив на танці, але вже не ходить, бо немає чим платити. Крістіна виступати любить. Он і завтра буде грати якусь Параску — їздила до баби в село брала український костюм.

×