"Наше село найбільше в районі – налічує біля 3,5 тисяч мешканців, — розказує 31-річний Руслан Яремчук, сільський голова Родниківки — села, яке вважають найбагатшим в Уманському районі. – В нас є школа на 220 учнів, дитсадок на 160 діток, Будинок культури, амбулаторія, чимало торгових точок".
Найбільша перевага цього села – близькість Умані. Багатим людям подобається мати будинки за містом з власним двором, де можна організувати газони чи побудувати басейни. Також на території села розташовані науково-дослідне господарство "Родниківка", Уманський тепличний комбінат. На обох підприємствах зарплата в декілька тисяч гривень. Більшість селян працює саме там. Село газифіковане, протікає річка Кам"янка.
– Щороку в експлуатацію приймаємо 10–20 будинків, – хвалиться Яремчук. – Багато, як для села. До кризи одна сотка землі в Родниківці коштувала від 1 до 3 тисяч доларів.
Місцеві селяни часто продають оселю в Родниківці, потім купують аналогічне житло в іншому селі за меншу суму. Таким чином лишаються і при житлі і мають додаткові кошти.
Бюджет села становить 1,3 млн грн.
– Райдержадміністрація продає родниківські ділянки землі, – розказує Яремчук. – Кошти надходять до місцевого бюджету. Цьогоріч закінчили ремонт у будинку культури. Витратили 600 тисяч гривень.
За словами сільського голови, до 200 мешканців села зареєстровані, як приватні підприємці. Хтось узявся вдома вирощувати декоративні рослини, хтось шиє весільні сукні, хтось торгує на ринку в Умані.
– Чоловік 5 є таких, що й безтолкові, – розказує Яремчук. – У людей не вистачає моральних чи фізичних якостей крутитися. Дві родини тримаємо на контролі, як неблагополучні. В них є малолітні діти, а батьки п"ють.
Серед мешканців Родниківки – більш, як 20 осіб – керівників.
– У нас живе начальник Уманського паспортного стола, начальник військкомату, начальник військового гарнізону, депутати міської ради, директори фірм. Є навіть один народний депутат України – член Партії регіонів Петро Цюрко.
Руслан Яремчук розказує, що в селі просто недоцільно проводити конкурс на найкращий двір.
Я міг би автоматизувати підприємство, і скоротити людей
– Тоді будинки довелося б класифікувати на будинки родниківчан і котеджі багатих людей.
Директор приватної фірми "Гарант – Сервіс" Валентин Нікогда, 35 років, побудував двоповерховий будинок, двір оздобив декоративними рослинами, зробив фонтан у дворі. Розказує, що завжди мріяв про власний приватний будинок.
– Жити в місті нині немодно, – каже Валентин. – Пил, шум, тісна квартира. А тут – простір.
— Якби у мене був вибір у якому селі жити, я б жила у Плешканях, — каже 33-річна Світлана Горецька, жителька Золотоноші. — У цьому селі люди забезпечені роботою, а це немаловажно.
Село Плешкані Золотоніського району невелике. Живе у ньому 645 людей. З них 380 працюють у приватному фермерському господарстві "Плешкані".
— Усі хто хоче працювати, можуть отримати роботу, — каже голова ПСП "Плешкані" Дмитро Лисун, 53 роки. — Зарплата у нас непогана. Доярка отримує майже три тисячі в місяць.
У господарстві вирощується 5 тис. голів великої рогатої худоби, в оренді до 10 тис. га землі.
— Чесно кажучи, я міг би повністю автоматизувати підприємство і скоротити людей, — продовжує Дмитро Олександрович. — Але не роблю цього, щоб моє село мало майбутнє. Ми заохочуємо молодь іти до нас. Діти за рахунок підприємства отримують путівки у санаторій. Можемо і вивчити за власний кошт, але тільки за умови, що працюватиме в рідному селі.
У Плешканях є школа, клуб, млин, олійня, їдальня. У клубі часто виступають черкаські артисти.
Найбагатше у Чорнобаївському районі – село Мельники, розташоване на лівобережному Подніпров"ї. У ньому – 1370 осіб, з них молоді до 30 років – 160 чоловік. Частина мешканців працює у Чеховському психоневрологічному інтернаті та школі, ще частина – у місцевому сільськогосподарському товаристві "Мельниківська Нива" та двох фермерських господарствах – "Весна" та "Акра".
— Хто хоче працювати, той має де заробити. В інтернаті середня зарплатня десь 1,5 тисячі, вчителі заробляють до 2 тисяч. Механізатори чи трактористи під час жнив заробляють у середньому по 4 тисячі. Та й фермери за збирання овочів у сезон платять у день 70–100 гривень, — розповідає сільський голова Антоніна Любченко, 51 рік. – Більшість мешканців вирощують на продаж полуницю, редиску, помідори та огірки. Здають заготовачам молоко.
У селі чотири ставки, недалеко Дніпро. Кожну годину курсують автобуси на Черкаси. Через це Мельники користуються попитом у дачників. Багато міських жителів пенсійного віку залишають квартири дітям і переїздять у сюди. Звичайний будинок збудований у 60–70 роках із земельною ділянкою коштує $20 тис.
Іван Гретченко, голова обласної організації Товариства Червоного Хреста:
— Із сіл тікають, бо немає роботи і засобів для існування, не приділяють уваги молодим спеціалістам. Жить є на що, а умови немає. Я суджу по своєму селу Суботову. Добре пам"ятаю, як раніше медиків, учителів заохочували житлом, належною зарплатою. Тепер цього нема.
Олександр Миколаєнко, підприємець із Черкас:
— Через пару років ми побачимо зворотний процес. У Європі, Америці люди, що живуть у місті, вважаються бідними, їх усі жаліють. Там модно жити у сільській місцевості, де здорове харчування, свіже повітря. Мене в селі нічого не лякає. Ось жінка уже не перший рік пиляє, щоб вибратися з Черкас. Хоче хату купити, каже, для дітей там краще буде. Але в гарних селах земля на вєс золота. Я і в Черкаському, і в Корсунському, і в Чигиринському районах напитував. Уся земля вже викуплена. Або взятку давати треба.
Владислав Чабанюк, 45 років, директор заповідника "Трипільська культура":
— Людей лякає духовна деградація. У селах повна розруха. Якщо людям нічим зайнятися, вони спиваються. Ми неодмінно повторимо шлях Англії, де села зникли 200 років тому. Шкода, боляче дивитися.
За квартиру в Косарях просять 10 тисяч доларів
Із 30 сіл Кам"янського району найперспективнішим вважають Косарі. Цим воно завдячує розташуванням на автотрасі Київ—Дніпропетровськ та залізниці.
Через близькість транспортних шляхів тут збудували підприємство "Косарський спиртовий завод", геологорозвідувальну й нафтову бази. У 1990-х створили горілчане підприємство "Хлібна нива". Три роки тому на околиці Косарів почало діяти польсько-українське деревообробне підприємство "Галукс". У селі є дитсадок, школа на 250 учнів, центр з обслуговування одиноких громадян, лікарня. Сільгосппідприємство "Косарі" серед небагатьох у районі, що працюють стабільно.
— Сюди переїжджають навіть із сусідньої Кіровоградської області, — каже сільський голова 53-річний Василь Воропай.
На 2180 косарчан припадає понад тисячу робочих місць. Переїжджають до Косарів і з великих міст. Пенсіонери залишають дітям квартири, купують неподалік від центру села будинки. Поруч річка Тясмин, ставки, де можна рибалити. Окрім торговельних точок, є базар, аптеки. Через село курсують автобуси до Черкас, Кіровограда, Києва, Дніпропетровська. Є зупинка електрички.
У багатоповерхівках за двокімнатну квартиру просять $10 тис. Скільки ж беруть і за цегляний будинок.
1 
1
Коментарі