Я був у тюрмі. Мене запросив польський приятель Войтек, який працює там культурно-освітнім інструктором. "Приходь, — сказав він. — Почитаєш людям щось, поговорите". І оскільки я там ніколи не був, то зі стриманою радістю прийняв пропозицію. Бо ж у тюрмі і справді радості небагато.
Я прийшов туди в обід і став свідком розмови Войтека з іншим офіцером тюремної служби. Вони обговорювали надзвичайну подію, що сталася у них вранці. Спроба самогубства. 30-річний чоловік після телефонної розмови з дружиною вирішив укоротити собі віку. Затягнув зашморг і вже посинів, але колега-співкамерник прокинувся від хрипу і встиг його зняти. "Швидка" приїхала, реанімувала чоловіка і відвезла до лікарні. Доля його була невідома. А мені треба було йти й читати вірші та прозу його сумним колегам.
Войтек провів мені екскурсію. Тут вони гуляють, там — їдять, тут — бібліотека, в якій раз на тиждень можна набрати книжок, тут — світлиця, в якій годину раз на тиждень можна пограти в пінг-понг.
— Отут і буде твій виступ, — сказав Войтек. — Вони вже чекають. Заходь!
У залі сиділи десь із 25 понурих добровольців. Бо культура в тюрмі — діло добровільне. І я почав читати. Спершу в повній тиші. Потім слухачі відтанули і в потрібних місцях почали сміятися. Коли справа дійшла до запитань, то я зловив себе на тому, що на звичайному творчому вечорі. Звичайні питання, як усюди: "Коли ви почали писати? Скільки книжок переклали? Чому програла помаранчева революція?".
Я відповідав і раптом зрозумів, що мушу ці хвилини розтягнути якомога довше. Аби вони бодай трохи побули за межами своїх тісних камер у цій сонячній світлиці без сітчастих заслінок.
Коли все закінчилось і я вже покидав непривітні мури, по дорозі зустрівся той самий офіцер, який зі стриманою радістю повідомив, що самогубець житиме.
Виходячи, я сказав охоронцеві на виході: "До побачення!". Про всяк випадок.
3 
1
Коментарі
2