Пʼятниця, 20 червня 2014 13:05

Втрачена бібліографія

Дуже корисно навідуватися в гості до тещі. Теща збирала свою бібліотеку в часи, коли я не те що пішки під стіл ходив, а ще перебував у стадії проектування. Завжди щось таке унікальне розкопаєш у шафі, що й додому забудеш поїхати. Вже не пам'ятаю автора тієї книжки про Японію. Документальна. Написав радянський військовий кореспондент, який був присутній на підписанні капітуляції Японії, яку від СРСР приймав на палубі американського лінкора "Міссурі" генерал-лейтенант Дерев'янко. Але книжка не про це.

Тоді, 1946-го, той військовий кореспондент, мабуть, у пошуках трофеїв, прошвирнувся островами Хоккайдо-Хонсю-Сікоку-Кусю, заприязнився з купою японців, від рибалок і селян до гейш та якудзи. А рівно через 10 років знову проїхав тим же маршрутом, порівнюючи: како било, како єсть.

Ну, що вам сказати? Через 10 років японці, яким заборонили клепати лінкори й авіаносці, були світовим лідером у виробництві супертанкерів. Під час війни вони ще геть не мали електроніки, радіолампи завозили підводними човнами з Німеччини, човни робили навколосвітню подорож, так їм тих ламп бракувало, а за 10 років випускали вже магнітофони з плівкою Sony. Ця історія така прекрасна, що заслуговує на ліричний відступ, хоча він і з іншої книжки.

Засновник корпорації Акіо Моріта взагалі-то хотів винайти рисоварку, що відключалась би, коли рис розварився – завдяки зміні опору твердого і розвареного рису. Але рисоварки билися струмом і в серію не пішли. А коли його напарник нашустерив державне замовлення на магнітофони, бо в повоєнних міністерствах не вистачало стенографісток, виявилося, що в Японії в дефіциті мідний дріт, на який традиційно записували в тій же

Німеччині. Пам'ятаєте Штірліца? Так ось – усе брехня. На дротину мав той магнітофон у кишені записувати. І кишеня мала би бути завбільшки з рюкзак.

Отже, в корпорації Sony від попередніх невдалих дослідів залишилося кілька мішків рису, від ще якихось попередніх дослідів – целулоїдна плівка й залізні ошурки. Акіо Моріта удвох із напарником зварили з рису клей і наклеїли ошурки до целулоїду. Всю решту ХХ століття, намотуючи на касету олівцем зажовану плівку, вже жоден піонер не згадував, що колись для цього був потрібен мідний дріт. Кінець ліричного відступу.

Повернімося до нашого військового кореспондента. Він їздив країною й нічого не впізнавав. Зачуханий селянин, який по коліно у воді колупався все в тому ж рисі, став куркулем на тракторці. Дуже потішила кореспондента демонстрація усіляких князів і самураїв під префектурою. Обірванці-князі вимагали відшкодувати їм гроші за конфісковані на користь того куркуля-селянина землі. Жодного більшовизму, гроші за землі виплатили чесно, але їх зжерла повоєнна інфляція.

Колишній рибалка з дірявим баркасом засідав в офісі профспілки рибалок і розпоряджався кількома сотнями моторних сейнерів. І вже з недовірою слухав пропаганду цього засланця комуністів. Японський риболовний флот був на першому місці у світі, ловив тунця по всьому Тихому океану без всякої інтервенції. А якщо ви думаєте, що на другому місці був радянський флот – помиляєтеся. Перуанський. СРСР – тільки на третьому. Сам не знаю, чому так.

Щось там було ще про інтелігентів, якихось поетів та акторів традиційного театру кабукі, вже не пригадую. І так зрозуміло, що найменше змінилася робота гейші.

Тобто після нищівної поразки у війні, після ядерного бомбардування метрополії, без ресурсів фактично, без електроніки взагалі, через 10 років країна стала лідером суднобудування й нових технологій. І цей утаємничений кореспондент усю дорогу запитував себе: "Ну ось як?".

– Ну ось як? – питав я в свою чергу в тещі.

– Це складне запитання, – відповідала теща. – Ти на автобус не запізнишся?

Вже в інтернетах добрі люди підказали мені, що той військовий кореспондент, бери вище, – поет Костянтин Симонов. Принаймні, є в нього подорожні нотатки "Японія, 46". Слідів же цього ймовірного продовження "Японія, 56" у бібліографії не знайшлося. З радянськими книжками таке іноді траплялося. Щойно були в усіх бібліотеках – і раптом кудись щезли, як Троцький з усіх фотографій делегатів з'їздів ВКП (б), залишилися лише в тещі на горищі. Якщо це так, мені не дивно. Дуже вже невиграшно виглядав СРСР після війни, яку він в Японії виграв.

Наша війна теж колись закінчиться. З територіальними втратами чи без, про її успішність можна буде судити через десятиліття, порівнявши "како било, како єсть". "Україна, 24" з 2014 роком. Але ж у японців якось вийшло, то і для нас нічого неможливого нема. І нехай супротивники, а не ми, вилучають книжки з бібліотек

Зараз ви читаєте новину «Втрачена бібліографія». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода