Пʼятниця, 10 червня 2016 13:30

Субтельний

За часів Майдану, коли ще здавалося, що нам є про що розмовляти в соцмережах з російськими знайомцями, дивувала одна проява. Вони всі були експертами з революцій, хоча остання в їхній країні сталася чи не 100 років тому. І саме до неї вони всі апелювали, засуджуючи марність будь-яких виступів проти влади. Ось зараз у вас почнеться терор, заведеться Троцький, революція жертиме своїх дітей, питиме балтійський чай, а тут Чапаєв із Петькою на тачанці тра-та-та і так далі. Бунтували – знаємо, мовляв. У крайньому випадку – апелювали до такої ж кривавої затяжної Великої французької, яку теж ретельно, навіть із назвами революційних місяців, вчили в радянських школах. Я добре пам'ятав, що Американську революцію і батьків-засновників, які обійшлися без кровопускання, в радянській школі вчили похапцем, за один урок. І революцією не називали, бо яка ж революція без гільйотин. Усе б нічого, але я спілкувався переважно з айтішниками – молодими людьми, які совка у школах вже не нюхали.

І тут уперше запідозрив, що за 20 з лишнім років після розвалу імперії жодної іншої версії історії, крім радянської в підштукатуреній православній редакції, в них так і не з'явилося. Ніякої роботи над помилками не відбулося. Зараз не про радикальні гіпотези професора Фоменка, який саму історію заперечує, а про історію для загального користування. Для підручників. Технарі, для яких це – не профільні знання, тут особливо показові. Мені було легко впізнати певні положення з ще тих підручників, чути знайомі меми й фразочки, бо я так само зубрив їх колись за совка. Історія України, тоді, до речі, була тонкою книжечкою сторінок на 50. Її вчили як доповнення

до загальнорадянського підручника, і починалася вона одразу з Богдана Хмельницького й Переяславської ради, ніяких трипільців. Якби моє життя склалося інакше, це досі була б єдина версія історії, яку я використовував би як ілюстративний матеріал в інтернетних срачах, пояснюючи, чому Комсомольськ краще за Горішні Плавні.

Але вийшло так, що історію я складав під заліковку двічі. Вперше ще радянську, а вдруге – вже історію України. Наче для чистоти експерименту, читали її мені все ті ж дядьки, що раніше викладали історію КПРС. Але в українців у хазяйстві нічого не пропадає, і тодішній президент, сам щойно республіканський вождь з ідеології, прилаштував своїх колег до корисної справи – викладати геть нову дисципліну за геть новим підручником. Головне, підручник уже був готовий. Заокеанський. Канадський. Діаспорний. Орест Субтельний. "Україна: історія".

Мене обурювало, як миттєво та з якою готовністю партійні історики стали українськими буржуазними націоналістами. Але, може, це було й на краще. Директивно, без жодних дискусій, ми мусили законспектувати Субтельного, як колись "Малу землю", якщо хотіли отримати диплом. І ми таки його всі проштудіювали, від дошки до дошки. Тож я вже вважаю той фінт хитрого лиса Кравчука ледь не геніальним. Завдяки цим дисциплінованим начотчикам виросло покоління, яке гарантовано читало про Визвольні змагання, а не громадянську війну. І про Другу світову, а не Велику вітчизняну.

І як так гарно склалося, що ось ура-ура-незалежність, а підручник уже є? Готовий. І не один. Полонську-Василенко ще можна згадати або їхніх старших перевиданих колег Аркаса та Грушевського. Мій дядько признавався, що в сусіда на горищі колись був захований Грушевський. І сусід навіть його, курсанта, пускав почитати. Тільки попереджав: якщо проговориться в своєму військовому училищі, посадять обох. Але ж Грушевський писав про давні часи. А Субтельний наче в засідці за океаном сидів й без надії сподівався, писав про Визвольні змагання. І не пропала праця марно. Просто покрокова інструкція з вказівкою на всі помилки попередників.

У ті ж майданні дні я спостерігав, як збуджені мізки наших повстанців шукали паралелі і спиралися на приклади з геть іншої історії, ніж російські візаві. І швиденько, на пальцях, прикидали, чим це загрожує державі і що робити, щоб колишніх епічних провтиків не повторити й переграти історію на свою користь.

Кажуть, президент на "Книжковому Арсеналі" придбав докладну біографію Скоропадського. Приміряє папаху. Може, вже й перечитав. Може, це нічого й не значить, а може, й вчився на помилках попередника. Смачно він про росіянських імігрантів заднім числом писав, уже в Берліні

Зараз ви читаєте новину «Субтельний». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода