1991 року мені було стільки, як зараз Україні. Саме зробив найсуттєвіший вибір у кар'єрі: з державного управління річкового флоту – тоді ще із сотнями іржавих пароплавів – пішов працювати в маленьку приватну судноплавну компанію. У ній було всього два, але оцинковані, пароплавчики польської побудови, які іржавіти не мали за визначенням.
У великій компанії був ієрархічний забюрократизований порядок: крок ліворуч, крок праворуч – догана і пояснювальна записка. І такий же всеохопний бардак: списуй спирт, держава платить. Це втомлювало, особливо спирт у таких кількостях. У маленькій компанії виявилося, що ніхто, крім тебе. Наприклад, їхати в Москву оформлювати позивні сигнали на пароплави я мав сам.
У Міністерстві зв'язку СРСР вахтер навіть не пропустив далі передбанника. Але нічого, я знав внутрішній телефон дами, яка розподіляла позивні всьому Радянському Союзу. Вона була заскочена зненацька. Виявилося, це перший випадок за її трудову біографію, коли радист приїхав отримувати позивний на своє судно особисто.
– Взагалі, так не робиться, – пояснювала вона. – Нам із пароплавств документи присилають фельд'єгерською поштою.
– На жаль, не маю жодного знайомого фельд'єгеря, – казав я.
І пояснював, що й пароплавства не маю. І навіть відділу зв'язку. Сам собі начальник радіостанції, маю тільки пароплав. Два пароплави, власне.
– А хіба так можна? – дивувалася вона.
– Ну, так теє, "дозволено все, що не заборонено", – доречно було процитувати генсека Горбачова. – Кооператив у нас.
– Так не робиться, – повторила жіночка. – Але раз ви вже з Києва приїхали… Чекайте на прохідній.
І вийшла за вертушку сама. Симпатична дама бальзаківського віку у вишуканих ГДРівських окулярах. Переглянула привезені теки документів. Дивно, але я заповнив їх усі правильно з першого разу.
– Добре, – здалася володарка ефіру. – Десь погуляйте два дні.
І я погуляв по Садовому кільцю – без жодного вцілілого садка. Зрозумів, що дихати цим CO з вихлопних труб, та ще й у спеку, можуть тільки справжні москвичі, а не гості столиці. І в обумовлений час повернувся до вертушки на прохідній. Тут настав незручний момент, щодо якого досі за себе соромно. Або навпаки, я зробив правильно і єдино можливим чином. Скільки років спливло, а відповіді не знаю.
Коли володарка радіохвиль віддала теку з готовими документами на обидва пароплави, я зажав презент, пакет, який тягав дві доби Садовим кільцем. Гроші мені на презент, звісно, виділили. Але за цілий день біганини київськими магазинами перед від'їздом я, навіть у фірмовому на Карла Маркса, не знайшов не те що "Київського" торту чи коробки цукерок "Вечірній Київ", а взагалі нічого кращого за шампанське у прозорій, а не зеленій пляшці. Ганьба якась. Думав, у Москві щось пристойне знайду. Але й там був повний голяк. Країну вже конкретно ковбасило. Какую страну… Атож.
І в останній момент я посоромився віддати цю галіму прозору пляшку. Бо така дама у вишуканих ГДРівських окулярах, із бездоганною зачіскою й туніською шийною хусткою, точно знала: "шампанське так не робиться". І я досі мучуся з цього свого інстинктивного жлобства. Чи жлобством було якраз пропонувати отой галімий "шампунь"? Ось у чім вопріс.
Хай там як, рівно через тиждень по тому, як я залишив Москву, 18 серпня, там почалося ГКЧП. На прямі, як Лобачевський, радіальні проспекти вивели танки й солдатів строкової служби.
– От Марконі, – лаявся капітан Зюзькін біля приймача в радіорубці, слухаючи західні "голоси". – Один раз у Москву відпустили, й зразу там – заколот.
Коли все швидко скінчилося і навіть ще до того, як оголосили незалежність, Зюзькін першим із капітанів на Дніпрі підняв на щоглі синьо-жовтий прапор. Ну правильно, нам же наказів від адміралів чекати не доводилося
1 
1
Коментарі