Мене дивувала кількість мов, якими говорять герої Рафаеля Сабатіні на сторінках одного оповідання. Його шляхетний пірат капітан Блад без акценту розмовляє іспанською, бо відсидів два роки у в'язниці інквізиції в Севільї. Рідною англійською, до речі, говорить з ірландським акцентом. Жваво, хоча й не досконало, – французькою. Цитує Вергілія та Святе Письмо латиною, що не дивно для освіченого католика. Очевидно, трохи знає голландську – достатньо, щоб видавати себе за тамтешнього купця. І він не один такий поліглот на борту. Навіть боцман віртуозно лається іспанською. Читаєш оце і думаєш: та ладно, Сабатіні. Заливай.
Але лише доти, доки не почитаєш його біографію. Батьки були оперними співаками: він італійцем, вона – англійкою, познайомилися на гастролях. Тобто дві мови Рафаель знав змалечку. Можна здогадатися, що в родині оперних співаків домінувала італійська. Потім батьки відкрили школу вокалістів у Португалії. Хлопець навчався в початковій школі португальською. До речі, так знайшлося і пояснення його антиіспанських мотивів чи не в усіх книжках. Давні суперники, мабуть, вчили у школі правильну історію Іспанії, як оце ми – справжню, а не парадну історію Росії.
Потім у швейцарському коледжі Сабатіні вивчив французьку та німецьку. Вищу школу, до речі, він так і не закінчив. І навіть батько підтримав його в думці, що, знаючи стільки мов, можна досягти успіху в міжнародному бізнесі й без диплома.
Але ж підсумок – п'ять мов досконало. І тут захотілося писати. Нашим молодим авторам, які ще не визначилися і скачуть між двома мовами, не пізнати таких мук вибору – чиїм же письменником хочеш бути. Перше оповідання написав французькою. А потім вирішив стати англійським автором, бо саме цією мовою йому траплялося найбільше цікавих книжок.
Англійський критик і романіст Малколм Бредбері в монографії "Британський роман нового часу" підрахував, чого коштувало британцям залучення до своїх лав одного Сабатіні. Хочете, щоб ваша мова завоювала світ, – потрібно 100 років і 267 авторів, які впродовж ХХ століття написали б кілька тисяч романів. Тому не дивно, що цікаві книжки траплялися Рафаелю Сабатіні переважно англійською. Втім, в оті тисячі тепер доводиться зарахувати і його 31 роман.
Дія найвідоміших із них відбувається в середньовічній Італії чи Франції часів революції. Але написані всі – англійською. І вже не має жодного значення, що жив, принаймні взимку, він у Швейцарії. І взагалі почувався громадянином світу, як зараз модно в українських співаків перед відбором на Євробачення.
Оминемо решту колізій такої складної ідентичності. Але остаточний вибір йому довелося робити, коли почалася Друга світова війна, й Англія та Італія опинилися по різні сторони фронту. Повернувся до Британії, працював перекладачем в англійській розвідці. Ну так, англійському письменнику якось непристойно робити це для розвідки італійської, щоб він там не писав про свою першу батьківщину в романі про щасливчика Белларіона. Тобто вибір, як його не відкладай і яким громадянином світу не почувайся, рано чи пізно доводиться робити кожному.
Отож, працювати слід над тим, щоб українською траплялося більше цікавих книжок. Іншого рецепта нема.
Пам'ятаю переклади українською "Одісеї капітана Блада" й "Хронік капітана Блада" самого Сабатіні. Першу переклав наприкінці 1950-х Павло Мовчан, другу – наприкінці 1970-х Микола Дмитренко. Якраз вчасно, щоб мій улюблений капітан, який зараз у рейсі на голландському судні десь під Ісландією, начитався, кинув у сумку двоє трусів, шкарпетки й футболку, і таємно від батьків поїхав після восьмого класу складати іспити до морехідного училища. Третю книжку трилогії – "Фортуна капітана Блада", готують до друку зараз. І вже буде виданий "повний Блад". Ми ж українці, ми нікуди не поспішаємо, але методичні, цього в нас не забрати. Книжки мають бути перевірені часом. А ця – таки перевірена. Пильнуйте за сумками й трусами своїх восьмикласників про всяк випадок.
А з отими складними випадками ідентичності, на які в нас хворіє півкраїни, я так скажу. Інтернет усе спростив, романів можна не писати і в паспорт не зазирати. Ти патріот тієї країни, чиєю мовою ведеш Facebook. Це дрібниця, але винуватити в цьому медіа-магнатів уже не випадає. Приватний простір. І це під силу кожному, а не тільки романістам
2 
1
Коментарі