Інформація про те, що з 6 квітня в Україні починається офіційний, затверджений Кабміном наступ на права людини, спонукає до сумних прогнозів. За тиждень уже не буде достатньо лише купленого квитка, аби сісти в поїзд і поїхати. І це лише початок. Нагадаю, хто забув: якщо при посадці в поїзд у вас не буде при собі паспорта, провідник матиме повне право не пустити вас у вагон.
Тобто, вирішувати, їхати мені чи ні, будуть незнайомі мені дяді й тьоті, наділені від 6 квітня широкими репресивними повноваженнями.
По суті, повертається влада вахтерів, двірників та сторожів – тобто, народна, радянська влада. І всі аргументи "за" розбиваються об формальну логіку. Згадайте хоча б таке: був період, коли на поїзди вже не пускали без паспортів. Ніхто від того не помер, скажуть мені. Звісно, ніхто фізично не постраждав, хоча моральне приниження від цього меншим не ставало. Але згадайте також, коли діяло правило "нема паспорта – нема квитка". Правильно, ввели його в розпал "кучмізму". Тобто, в часи, коли владу в Україні вперше назвали режимом.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Кілька десятків Кокотюх вичавлять росіян із нашого ринку літератури
Можна по-різному ставитись до п'ятирічки Ющенка, проте саме в цей час положення про обов'язковість пред'явлення документів скасували. Наблизивши тим самим Україну на мікроскопічний крок до країни, де поважають права людини й розбудовують демократію. Сьогодні замість поганенької недосконалої влади – знову одіозний жорсткий режим. Причому давно чути голоси: Кучма порівняно з "донецькими" відпочиває й нервово курить у коридорі. Значить, режиму потрібно вводити будь-які обмеження для свого нормального функціонування.
Звісно, мені знову можуть заперечити: це ж робиться, аби квитками не спекулювали. Гаразд, коли це почалося? Правильно, з травня минулого року, коли запустили провальний в усіх відношеннях "Хюндай". Заради нього познімали купу пасажирських поїздів під виглядом того, що рейси не рентабельні, а рухомий склад – зношений. Проте замість того, аби робити рейси рентабельними, а рухомий склад – міняти, "професіонали" з Півдня України склали руки. А квитки на поїзди швидко перетворилися на дефіцитний товар – поїздів же поменшало!
Звучить ще одне зауваження: документи громадянам корисно носити з собою незалежно від того, збираєтесь ви на поїзд чи ні. Аргумент убивчий: якщо вас зупинить міліція, при наявності документів простіше встановити вашу особу на місці, а не затримувати на три години. Вибачте, але чому мене повинна зупиняти на вулицях міліція? Чому ми, законослухняні громадяни, повинні виходити з домівок, боячись зустрічі з міліцейським патрулем?
Бо подібна норма – боязнь нарватися на патруль – діє лише тоді, коли за законами військового часу або за розпорядженням окупаційної адміністрації в місті, регіоні чи по всій країні вводять комендантську годину.
І тут нема жодної футурології. Вже не вперше діючу в Україні владу називають окупаційною. Зокрема, незадовго до останніх подій, пов'язаних із київським сніговим апокаліпсисом та бездіяльністю міської адміністрації, Олександра Попова в засобах масової інформації прямо називали не мером столиці, а "гауляйтером". Тобто, у буквальному значенні цього німецького слова – керівником території, котрий працює не в інтересах громади, а виконує прямі розпорядження... не хочеться вживати провокативне слово "фюрер". Словом, підпорядкований напряму тому, хто вважає себе вождем і благословив окупацію.
Зовсім недавно, працюючи над новою книгою на історичну тематику, відкрив для себе термін "м'яка окупація". Виявляється, такою вона є на початкових стадіях, але довго не тримається і є, по суті, окупацією перехідного періоду. У 1920-х роках комуністи в рамках "м'якої окупації" дозволили НЕП, контрольовану форму ринкової економіки, та право націй на самовизначення. Саме в той час почався активний розвиток національних культур республік РСР, в тому числі – української. Згодом лібералізацію заморозили, а паспорт став головним документом радянської людини. Були періоди, коли без паспорта не можна було купити хліба, цукру, ковбаски.
Інший приклад – окупація німецька: з липня до жовтня 1941 року окупаційна адміністрація дозволяла українцям та білорусам мати на території рейхскомісаріатів власні, національні органи управління, бюджети, друковані органи. Ось звідки, до речі, та хроніка, якою спекулює нині російське телебачення: українська символіка поруч із нацистською. Проте уже від листопада 1941 року і далі окупація стала жорсткою. Знову без аусвайса не можна вийти на вулицю, купити товар та отримати послугу. Знову посвідчення особи регулювало пересування із пункту А в пункт Б.
У зв'язку з цим цілком реальний прогноз, коли без паспорта і реєстрації особистих даних в Україні до кінця року вже можна буде хіба зайти в громадський платний туалет. Вже йдуть розмови про те, аби не продавати стартові пакети операторів мобільного зв'язку без документів. Міняти валюту – лише при наявності паспорта, ксерокопію якого лишає собі працівник обмінника. Продукти в магазинах без документів теж не видаватимуть: адже за чеком цілком можна вирахувати, що дозволяє собі купувати в супермаркеті громадянин, і відповідно – нацькувати на нього фінансову поліцію чи Міністерство податків та зборів – з метою розкуркулити.
А в селян, навпаки, паспорти заберуть, знову загнавши в колгоспи, працювати за трудодні. Це якщо не ефективніше, то звичніше для цієї влади неокомуністів, аніж розбудовувати сільську інфраструктуру та наближати її до цивілізованого рівня.
Словом, влада "професіоналів" якщо не лякає нас тотальним контролем, то активно намагається це зробити. Забувши, яке тисячоліття надворі.
5 
1
Коментарі
61