Мир не делится на черное и белое. Даже в расовом вопросе

Поскольку "черной кожей" в колониальных системах российского образца может быть культура, язык, цивилизационный и политический выбор

Останніми днями світ заклопотаний моральним питанням неабиякої ваги. Озвучене воно очільником ВООЗ Тедросом Аданомом Гебреїсусом і стосується міри залучености світу до допомоги постраждалим від воєнних конфліктів: "Я не знаю, чи справді світ приділяє однакову увагу чорним і білим життям. Мені потрібно бути прямолінійним та чесним, що світ не ставиться до людської раси однаково. Деякі рівніші за інших. І коли я говорю це, мені боляче. Бо я це бачу. Це дуже важко прийняти, але це відбувається".

Гебреїсус пояснює на прикладах – що от, мовляв, крім війни Росії проти України, у світі існують кризи, в яких страждають народи Ефіопії, Ємену, Афганістану та Сирії, але світова спільнота виявляє до них значно менше уваги, емпатії та стурбованости, ніж до страждань українців.

Це саме той зручний і перевірений наратив, що ідеально лягає на свіжі "дріжджі" ідеології BLM, цілком повертаючи всю західну публічну опінію лівіше правого центру до теми расової нерівности, різної цінности життя – і, відповідно, до пов'язаного з ними, порослого важким шаром комплексів і провин хрестоматійного "тягаря білої людини". Гебреїсус вдається до риторичного прийому в першому реченні, бо нібито ще "не знає", аби вже в другому реченні ввімкнути "чесність" і "прямолінійність", доходячи геть категоричного висновку, в якому він уже не просто "знає", а й "бачить" усе дуже чітко. А коли вже людині "боляче", то тут сумніви просто зайві й недоречні: людина з чорною шкірою просто не може ні помилятися, ні виявляти особливості політичної та номенклатурної оптики, ні тим більше перекручувати чи брехати.

Ці слова з'явилися, бо не могли не з'явитися. Просто тому, що Гебреїсусові прекрасно відомі всі рефлекси західного світу і його больові центри, в яких моральною провиною людини з білою шкірою підшито більшість інтелектуальних конструкцій, де порушуються питання насильства і відповідальности за нього. Сказати, що ця моральна провина стала залізним принципом і умовчанням – взайве стрясати повітря. Це давно зброя масового ураження, що виводить за дужки будь-які незручні факти, обставини й елементи систем, у яких проблема співіснування рас або має третьорядне значення, або її просто не існує.

Важко припустити, що такі номенклатурники, як Гебреїсус чи очільник ООН Ґуттеріш, який найважчим наслідком російсько-української війни називає евентуальний голод у нерозвинених країнах Африки й Азії, "знають" про особливості російського колоніялізму. Ще менше вони ознайомлені з кількасотрічною історією нашого реґіону. І взагалі не здогадуються про те, що "чорною шкірою" в колоніяльних системах такого штибу можуть бути культура, мова чи цивілізаційний і політичний вибір.

Для них це, вочевидь, класичний пушкінський "спор славян между собою" – перепрошую, конфлікт між двома народами з білою шкірою, який автоматично знімає будь-яку політичну напругу і не потребує ні відповідальности, ні емпатії, ні співучасти світу. Того-таки світу, який може проїсти на фуршетах під час конференції, влаштованої заради подолання голоду в Африці, вагому частку цієї ж таки допомоги. Того-таки світу, який закидає черствість і расову перебірливість полякам чи грекам, що противилися масовій втечі сирійських біженців, але замовчує таку ж черствість щодо єдинорасових і єдиновірних утікачів заможним Туреччині, Йорданії, Саудівській Аравії, Катару, ОАЕ чи Кувейту. Того-таки світу, який ставить знак "дорівнює" між тиграйськими сепаратистами Ефіопії і кількома російськими арміями на північно-західних околицях Києва, між афганськими талібами та державою з надпотужним ядерним потенціялом, між алавітським режимом Башара Асада і всією Росією, що в єдиному пориві прагне раз і назавжди вустами свого фюрера "розв'язати українське питання".

Якщо придивитися пильніше до висловлювань людей, що зводять глобальні наслідки нашої війни до проблем раси чи голоду, якими незмінно можна досхочу лоскотати смакові рецептори лівих інтелектуалів Заходу, то неодмінно впадає в око проста обставина: вони завжди схильні до розмивання актуальної провини Росії і чимдуж ухиляються від називання її аґресором. Вони всіляко загортають у папірці політичні формулювання, які їм набагато легше вивести у сфери етики та психічних комплексів цілої інтелектуальної верстви Заходу, ніж чесно і безоглядно кваліфікувати як нищення ще одного "білого народу", якого їм чомусь не шкода. Десь там за параваном цього прекраснодушного обурення, цього "болю" може критися цілком собі чесний і прямолінійний чорний расизм. Але про це вам не розкажуть білі інтелектуали Заходу. Бо в них провина. А отже, і в нас теж. Схоже, нам слід уже звикнути до такого. І ми обов'язково звикнемо. Якщо виживемо, звісно.

А ми виживемо.

Передруковується з дозволу видання "Збруч".