Израиль и Украину многое отличает, но есть одна важная общая черта

Год ожидания

Чудовий німецький письменник Ліон Фейхтвагер відомий трилогією "Зала очікування", написаною саме у епоху остаточного перетворення Німеччини на гітлерівський Рейх. Сама атмосфера цих книжок – атмосфера нескінченного очікування, образ вокзалу, від перонів якого постійно відходять потяги – але тільки сам ти так і залишаєшся у залі очікування, бо зовсім не розумієш, на який поїзд тебе все ж таки запросять.

Напередодні свят я зустрічався з колегою з Washington Post, яка приїхала до Києва якраз для того, щоб написати статтю про наші очікування. Ось що ми робитимемо, якщо Росія нападе? Вже потім я побачив цю статтю на сторінках газети – вийшла гарна історія про киян, де не могло бути місця аналітиці. Тому що я ставив собі питання: як можна будувати якісь плани, якщо ми взагалі не розуміємо, яким буде цей напад і чи буде він взагалі? З таким самим успіхом можна було приїхати до Афганістану за кілька місяців до його остаточного захоплення "талібами" та поцікавитися у мешканців їхніми планами на найближчий час. А зараз, власне, перевірити, як здійснилися ці плани – у тих, хто очікував на перемогу "Талібану" і у тих, хто не вірив у її реальність. Адже, насправді, ми не уявляємо, якою може бути ця війна. А коли намагаємося уявити, думаємо про минуле. Але кожна нова війна відрізняється від минулих війн саме тим, що відбувається у майбутньому.

Тому коли мене запитують, чи вірю я у реальність нового російського нападу, я завжди відповідаю, що ми вже у 2014 році перемістилися до країни, яка щодня, щомісяця, щороку перебуває під загрозою. Ми – не перша і не остання така країна. Голда Меїр колись жартувала, що в Ізраїлі чудовий клімат, але зиму краще проводити в Йорданії, а літо – у горах Лівану. І так, ізраїльтяни жили у передчутті війни з першого дня проголошення єврейської держави. А коли заспокоювалися, відбувалося найстрашніше – як, наприклад, Шестиденна війна або Війна Судного дня. А коли здавалося, що перемоги у війнах здобуто і мир підписано, починався терор. І це, до речі, також один дуже важливий ізраїльський урок – ціна перемоги. Хто знає, з якими демонами нам доведеться зіткнутися у випадку, якщо ми відновимо нашу територіальну цілісність і чи не пошкодуємо ми про час, коли виборювали її відновлення.

Ізраїль та Україну багато що відрізняє, але є одна дуже важлива риса: наші вороги завжди хотіли одного – щоб нас не було. На Близькому Сході суть конфлікту завжди була зовсім не в тому, щоб відновити справедливість і створити арабську державу, а в тому, щоб ліквідувати єврейську. І це ніколи не було таємницею. Перший голова Організації визволення Палестини Ахмед Шукейрі, попередник Ясіра Арафата, так і говорив напередодні Шестиденної війни, що після перемоги арабських країн євреям, що залишаться живими, дозволять виїхати до тих країни, з яких вони приїхали – якщо, зрозуміло, буде кому повертатися. Так, це був ясний, без особливих сумнівів окреслений геноцид – знищення держави та її жителів.

Путін, цей сучасний Шукейрі, теж не приховує особливо, що суть конфлікту на сході Європи – зовсім не якась там шизофренічна безпека нещасної Росії, якій всі загрожують, зовсім ні! Суть конфлікту – у самому існуванні України. Путін хоче, щоб її не було, це і є його головною метою, мрією його сірого життя. І так, можливо, ситуація українців відрізняється від долі ізраїльтян тим, що у разі перемоги ворогів тут дозволять залишитися тим, хто зречеться матері і себе самих. Але решту – тих, хто захоче просто залишитися українцями – виженуть чи знищать. І сумніватися в цьому не варто жодної хвилини. Як і сумніватися, що таких людей, можливо, не більшість населення, але дуже і дуже багато. Мільйони людей. І саме цим людям доводиться сьогодні у залі очікування думати про те, як складеться в найближчому майбутньому їхня доля, чи увірветься на вокзал ворог чи не наважиться, зупиниться біля чужих дверей, відкотиться в темінь свого Мордору, причаїться – і чи дозволить його відступ заспокоїти серцебиття, обійняти домочадців і повірити, що ми можемо покинути нашу залу очікування, купити квиток, сісти до вагону і жити – просто жити без страху і їхати вперед під нескінченну мелодію "Щедрика".

Передруковується з дозволу видання "Збруч"