В "Гамбите Королевы" все хорошо до момента, пока не появляется образ СССР

Волшебная сказка о шахматах

"Ґамбіт Королеви" або "Ферзевий ґамбіт"... Подейкують, назву цього модного мінісеріялу Скотта Френка й Алана Скотта від Netflix українською можна перекласти і так, і сяк. Головне – не змішати ім'я першого режисера з прізвищем другого. Боюся, це головна цікавинка цієї стрічки, на яку мало звертають увагу і яка губиться за суперпопулярним образом нової телеікони – Ані Тейлор-Джой, що зіграла вигадану шахову королеву Сполучених Штатів епохи холодної війни.

Можна скільки завгодно закидати тенденційність українському глядачеві загалом і мені конкретному зокрема, але на відміну й від автора однойменного роману Волтера Тевіса, й від сценаристів і режисерів, а надто історичних консультантів (мали ж і такі бути!), які працювали над стрічкою, значна частина нашої інтернет-авдиторії мала нещастя не просто народитись у найшаховішій країні, а й трохи прожити там і навіть пограти в шахи. Тому десь від середини серіялу для людей із досвідом життя в СССР настає непроста ситуація, коли цілком серйозна тема народження і непростого зростання шахового генія Лізи Гармон у нібито реальних США стикається з казковим образом вигаданої країни, створеної для художньої потреби.

Вкрасти щось у росіян позавчора – це все одно, що позбавити їх цього сьогодні

Проте ще більшою наївністю було би закидати творцям серіялу, зробленого за лекалами чарівної казки, щось на кшталт відходу від принципів реалізму. У якомусь сенсі цей серіял є всуціль оніричною візією, для якої реальність є всього лише приводом, а ідеологічна складова передбачає, що найефективніша перемога відбувається не у просторі історичної правди, а у світі людської уяви сучасної людини. Тож я й розумію американців, які заднім числом викрадають у СССР історію світової шахової держави другої половини ХХ століття. І навіть десь поділяю їхню інтенцію: вкрасти щось у росіян позавчора – це все одно, що позбавити їх цього сьогодні. Певна річ, у якомусь сенсі така крадіжка цілком відповідає ситуації постправди. Важливо не просто перемогти Росію, а зробити це з максимальною ефектністю й емоційною переконливістю.

У світі людської уяви можливі й не такі кульбіти. І річ тут навіть не в спотвореному образі СССР, де маленький хлопчик пропонує героїні на сніданку "водки", і не у відвертій неправді: реальний хлопчик не міг працювати в совєтському готелі кельнером наприкінці 1960-х – початку 1970-х, а якраз ішов сутінковим зимовим ранком на уроки або сидів на політінформації у класі, якщо то була середа… Совєтські люди могли масово, а особливо публічно вболівати за американку лиш у снах. Навіть якби вони й хотіли, то ніколи би не наважилися показати це в публічному просторі. Це факт, який не потребує доказів.

Совєтські люди могли масово, а особливо публічно вболівати за американку лиш у снах

Відходом від принципів реалізму є не лише один коротенький епізод-ґеґ у готельному ресторані чи прояви масової істерії щодо древньоіндійської "гімнастики для розуму", а й увесь образ совєтської країни. Проте всі окремі елементи складаються в образ досить симпатичної історичної потвори, де живуть всуціль добрі люди, закохані в шахи, яких можна вільно відокремити від нелюдського режиму. Тому шахи стають тим конструктивним мотивом, який і виправдовує загалом покірне й лояльне до цього режиму совєтське населення, виводячи тему історичного протистояння двох наддержав епохи холодної війни у сферу чистого гуманізму. Бачите, тоталітаризм – це не тільки ҐУЛАҐ і психлікарні для інакодумців, а ще й Ботвіннік зі Смисловим і Талем. Хіба може бути країна, що народжує шахових геніїв, "імперією зла"? Іноді складається враження, що хтось зі сценаристів читав "Дванадцять стільців" Ільфа і Петрова, сприйнявши бендерівський прожект Нью-Васюків за чисту монету.

Спробую згадати власну реальність кінця 1970 – початку 1980-х років.

На весь під'їзд із двадцяти помешкань нашого конкретного під'їзду найшаховішої країни світу шахи були лиш у двох. Я це точно знаю. Для пересічної совєтської людини ця гра була ознакою "задротства" і справою якщо не девіянтів, то ексцентриків і невдах. Властиво кажучи, у фільмі досить правдиво це показано в перших серіях: дівчинка Ліза "втекла" в шахи. Так само в СССР у шахи "тікали" численні фізико-математичні генії, яким на заваді їхнього кар'єрного зростання стояла п'ята графа серпасто-молоткастого паспорта. Шахи неможливо було заборонити тільки тому, що вони виконували шалено важливу ідеологічну функцію у протистоянні із Заходом. Єврейських геніїв боялися допускати до військових секретів, але не використати їхні таланти було би неабияким недоглядом.

Шахи викликали підозру, а не захват

У шахи не грали на перервах у школах. У них і грати вміли далеко не всі, а більшість не знала, як ходять фігури. Шахи викликали підозру, а не захват. Вони культивувалися лише в закритих групах – наприклад, у цехах або бригадах заводів. Щоб не здуріти від щоденного маразму, що пер з усіх щілин, грали на обідніх перервах або й замість роботи, коли послаблювався контроль. Були заводські самородки, які без книжок і шахових журналів виробляли в шахах таке, що, здавалось, якби їм трохи теорії, то вони могли би й до ґросмейстерів дорости. У парках могли грати пенсіонери, авжеж. Дві, максимум три дошки на стотисячне місто. О, так, були й шахові клуби. І турніри теж. Але їх не обговорювали широкі кола людей. Усе трималося винятково на ентузіастах.

У шахи тікали, бо це була дозволена форма ескапізму. Для багатьох людей – чи не єдина. Шахи і футбол. Футбол і шахи. "Після футболу зіграємо в шахи чи після шахів подивимося футбол?" Коли ти грав у шахи, тобі не капали на мозок. Людина могла побути наодинці з собою. З усіх шахістів мого міста лише один заграв на міжнародній арені і входив певний час до рейтингів FIDE. Його звати Олександр Фінкель. Він був унікальний, як на наше місто. І не лише в шахах. Некоронований король кам'янецьких "задротів", майбутній золотий медаліст, син Семена Фінкеля – найбільшого міського ентузіяста шахів – ще й добре грав у футбол. Ми на стадіоні з ним познайомились і досить тепло спілкувались аж до його від'їзду. Але це був виняток, який лише підтверджував правило. Він би не зумів наблизитися до шахової еліти в СССР чи в незалежній Україні 1990-х. Тому його тиха, без особливих злетів шахова кар'єра могла втілитися лише на еміґрації.

Перетворення шахів мало не на прекрасну релігію заднім числом – приблизно така ж гіпербола, як і міт про "самый читающий в мире народ"

Шахи завжди були справою одиниць, а не мас. Великі шахи були елементом гри на іншій шахівниці – політичній. І так само ретельно контролювались, як і все інше. Але перетворення їх мало не на прекрасну релігію заднім числом – приблизно така ж гіпербола, як і міт про "самый читающий в мире народ". І от парадокс: до такого додумалися чомусь не росіяни, які полюбляють вихваляти себе в минулому, а саме прекраснодушні американці. Саме вони раптом подарували постсовєтським людям цю гордість, до якої вони не мають жодного стосунку.

Тому, повертаючись до "Ґамбіту Королеви", все в цій стрічці добре лише до моменту, поки в ній не з'являється образ СССР. Чудесна шахова інопланетянка Аня Тейлор-Джой другу половину не рятує десь так само, як, на превеликий жаль, не витягує собою "The Undoing" – теж новинку, але вже від не менш опінієтворчої компанії HBO – прекрасна Ніколь Кідман і не менш переконливий, хоч і вже досить знесилений кінематографом, Дональд Сазерленд. Але це вже зовсім інша історія.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"

Если вы заметили ошибку в тексте, выделите ее мышкой и нажмите комбинацию клавиш Alt+A
Комментировать
Поделиться:

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Наші автори
Павел Кухта Руководитель по политическим вопросам Киевской школы экономики
Вадим Денисенко Исполнительный директор UIF
Юлия Дукач Аналитик проекта по дезинфомониторингу Texty.org.ua
Дмитрий Ярош Командующий Украинской добровольческой армии
Виктор Лещинский Президент Национального экспертно-строительного альянса Украины