Свіжа газета

Старі баби, які жили в моєму дитинстві, коли вибиралися в центр Тального, казали:

— Піду в містечко.

Я тепер теж люблю вибиратися в містечко. Послухати новин, купити напівфабрикатів та зварганити собі сяку-таку їжу.

А сьогодні вибрався на кладовище і зустрів бабу Мілю. Для мене вона — німий докір. Півроку тому уві сні помер її чоловік, дід Шура. За життя він ­любив побалакати. Зазвичай обходжу таких людей, але діда Шуру обійти ніяк не міг. Бо він — чоботар. До того ж майстер. Розлізлися черевики — хочеш-не-хочеш, мусиш півгодини поговорити.

— Юро, ось послухай, я написав ­поему.

Свої поеми дід Шура знав напам'ять. Я слухав його, а потім починалося найважче. Дід просив надрукувати вірш у газеті. У його творчості було багато емоцій, але мало рими. Відмовити я не міг. Тому обіцяв зайти пізніше, узяти вірші на доопрацювання. За кілька місяців історія повторювалася. А потім його не стало.

Коли у грудні померла моя мати, баба Міля однією з перших прийшла увечері посидіти біля труни.

— Приснився мій Шура, — раптом зітхає. — І чомусь босий. Каже, все життя був чоботарем, а тепер на тому світі йому в ноги коле. Просив передати якісь сандалі. Ви не образитеся, якщо покладу їх у труну?

Я дозволяю. Баба Міля дістає пакунок і кладе покійній у ноги. Накриває саваном.

Наступного дня після похорону не знаходжу материних окулярів.

— Пилипівна все життя була в окулярах, — кажуть сусідки. — Ми поклали їй під подушку.

На цвинтарі приймаю з могили вицвілі вінки. Дістаю з пакета банку, наливаю води і ставлю букет із рясту. На дні залишається і шарудить свіжа газета. Кілька секунд вагаюся. Згадую, як мати чекала пошту й найперше шукала мої статті. Озираюся, щоб ніхто не побачив, і кладу газету на могилу. Зверху ставлю банку й букет.

×