Проїзд із Черкас до Умані — 120 гривень. За передачу однієї торби водії просять двадцятку. За дві — 40.

Їду в неділю. Автобус блукає розбитими дорогами Сміли й повертає у бік Умані. Піднімається на міст. Унизу — залізниця Тараса Шевченка — Київ. Водій пригальмовує. Просто посеред мосту — дірка. Навіть не дірка, а смуга повітря замість бетону й асфальту, що лежали колись на стикові. Не об'їдеш.

Спочатку в провалля падають передні колеса. Шофер додає газу й вириває їх. Слідом — задні.

Я на другому від водія сидінні. Коли колеса шугають у провалля, живіт прилипає до спини, наче в літаку, як потрапляєш у повітряну яму. Здається, що автобус полетить сторч на залізничні колії. Нарешті останній поштовх — і ми вирвалися.

З переднього сидіння падає пакет і сумка. Із пакета викочується пластикова пляшка з молоком.

— А чиї це вєщі? Не ваші? — питає жвава бабуся років під сімдесят.

Я віднікуюся. У салоні — ще п'ять пасажирів. Речі нічиї. Бабуся збирає й кладе їх на місце.

— Якийсь хлопець зайшов у Смілі, — згадує хтось. — Поклав торби й пішов у туалет.

— Треба було б вернутися, — каже ­стара.

Водій дивиться на неї вовком.

— Якщо ви сядете за руль і проїдете ту яму — будь ласка. А якби він від поїзда відстав, теж просили б машиніста повернутися?

Кілька хвилин їдемо мовчки. Зрештою шофер не витримує й телефонує на автовокзал у Смілу:

— Мене там ніхто не шукав? Ні. От і прекрасно. Бабушка, в мене в один бік — дев'ять автостанцій. Я що, на кожній бігатиму по туалетах? Ще з цими торбами невідомо скільки возитися.

Далі їдемо мовчки. Біля Звенигородки автобус зупиняє хлопець. Заходить у салон, бере сумки з переднього сидіння і йде геть.

— Дякую за передачу! — кричить розгубленому водієві. Тому відбирає мову.

На сидінні лишається пляшка молока.

— Подай, — просить шофер. — Це мені за вредность.

×