За будинком Рад у Черкасах — півтори сотні людей. Чекають на приїзд президента Зеленського.

— Давай обійдемо, — пропонує донька.

Я дивуюся.

— А ти не хочеш побачити президента? — запитую.

— Зовсім не хочу, — відповідає.

Згадую себе в її віці. В листопаді 1982-го на урок математики увірвалася наша класна керівничка Любов Тихонівна.

— Діти, тільки не плачте, я прошу вас, — звернулася з надривом. — Щойно стало відомо, що в Москві помер генеральний секретар Центрального комітету партії Леонід Ілліч Брежнєв.

Ми, дев'ятикласники, тільки переглянулися. Плакати ніхто й не думав. Просто цікаво було: а як же далі? Бо все життя пройшло за Брежнєва.

Наступного дня всім наказали не йти до школи й дивитися похорон по телевізору. Це була рідкісна нагода залишитися вдома й порізатися в карти, доки дорослі на роботі. Хлопці прийшли до мене, й почалася гра на гроші. Але навіть в азарті ми не забули про церемонію. У потрібний час я ввімкнув телевізор. Коли труну з тілом опускали в яму, пролунав звук салюту. Відчуття були моторошні — ніби гріб загуркотів просто до пекла.

Потім ми загралися й незчулися, як мати повернулася з роботи. Це було невчасно — я якраз програв рубля. Вона швидко розігнала компашку, а зі мною посварилася.

— Картьожник, нездара! — кричала. — Я гірко заробляю, а ти програєш!

Я погано спав тієї ночі. Прокинувся й не міг зрозуміти, що поганого сталося напередодні. Згадав про програш і мамині сльози. Крутився. Вже коли засинав, прийшов на пам'ять покійний Леонід Ілліч. Уся країна насміхалася з його дикції й плямкання, а мені було шкода старого. І ця хвиля думок остаточно зіпсувала ніч. Я крутився, вертівся, але вже не спав.

Зранку встав із ліжка з гидким настроєм. Відчуття провини перемішалося. Здавалося, ніби цієї ночі я програв Брежнєва в карти.

×