— Совість мучить і досі, — казав у 1990-х сусід дід Поляков. Росіянин із Липецької області під час війни познайомився з українкою і переїхав до Тального на Черкащині.

Дід гукав мене до гаража.

— Юрко, допоможи колесо в машині закрутити, — моргав змовницьки. У гаражі зачинявся, щоби жінка не бачила, діставав пляшку вина власного виробництва й наливав у фужери.

— Щоб ти знав — я справжній окупант, — розказував. — У червні 1940-го увійшов у Литву. Уяви! Приходить російський офіцер у литовський магазин. Стоїть і крутиться біля шкіряного пальта.

— Подобається, але грошей немає? — запитував господар. — Бери, отримаєш зарплату — віддаси. Ні грошей, ні шкірянки господар більше не бачив.

Виявляється, 1940-го в Литві між селами вже ходили автобуси.

— Місцеві мали звичку ставити велосипед на задній майданчик і йти геть, — казав дід. — У потрібному селі виходила людина й забирала його. Наші солдати це одразу вкурили. На першій зупинці хапали велосипед і вискакували. Було так соромно, що словами не передати.

Дід Поляков помер у липні 1999-го, коли я був на заробітках у Польщі. Він зготував сніданок, полив помідори й прийшов до веранди. Сперся на ліжко й укляк — серце стало. Після смерті Олексія Дмитровича його дружина ще рік протягнула.

— Як шкода, що ти прийшла, — казала моїй матері, коли та навідувалася. — Щойно тут Льоня був, і я з ним говорила.

Після смерті батьків у хату приїхав син із невісткою з Донбасу. Якось серед ночі вона постукала у вікно.

— Чоловік заснув і не можу добудитися. Викликайте швидку.

Валентина не стало наступного вечора після важкого інсульту. Дружина прожила кілька років на самоті й померла від тромбу, що обірвався.

Тепер у Поляковській хаті мешкають квартиранти. Я вже збився з ліку, скільки їх було. Виноград давно засох, а старий велосипед зіржавів за сараєм. Дід дуже гордився, що купив його у нашому магазині, а не привіз із Литви.

×