— Слухайте, там у вас чоловіка посадили на три роки. Вкрав у пенсіонерки телефон за 600 гривень, — дзвоню в Христинівський районний суд. — Не підкажете, де то сталося?

На тому кінці дроту прокурор — сама люб'язність.

— Ми його не тільки посадили. Півроку ловили, бо був у бігах, — додає подробиць. — А село зараз скажу.

Риється в паперах:

— Осітна!

Мені стає дурно. У жовтні прочитав, що в селі Осітна в дамбі ставка після війни закопали німецький танк. І ось тепер благодійна організація хоче його викопати. Починаю шукати номер голови села. У сільраді ніхто не бере слухавки. Телефоную в районну раду. Там нехотя, але диктують.

Сільський голова Петро Пересунько розповідає мені історію танка і сподівається, що копачі дістануть його без проблем, а потім заасфальтують дорогу.

— Це буде інвестиція в село, — підтримує його заступник голови Черкаської облдержадміністрації.

Я пишу статтю й викидаю листок із телефоном голови.

Як у листопаді історія отримує продовження. Копачі розрили дамбу, до танка не дісталися, але зруйнували дорогу. Селяни опинилися відрізані від світу. Прокуратура порушила справу.

Треба писати продовження. Знову шукаю номер сільського голови. У районну раду телефонувати совісно. Додзвонююся в сусіднє село. Номер пишу в один із шести записників. Розмовляю і знову забуваю про Осітну.

І ось тепер вигулькує історія крадія телефону. Починаю ритися в записниках.

І чого було зразу не занести номер сільського голови у мобільний? — кляну себе.

Пошуки затягуються на годину. Перелопачую п'ять блокнотів. Нічого. Номер знаходжу в шостому аж на палітурці.

Набираю уважно, боюся помилитися. Як на екрані висвітлюється напис: "Пет­ро Пересунько".

Не вірю очам. Виявляється, я вписав номер ще тоді, коли копачі розрили дамбу.

×