Нова мовна політика – це виклик для українців

Конфлікти навколо закону "Про засади державної мовної політики" спонукають замислитись: чому з'явився цей закон і що зміниться після того, як Янукович його підпише? В тому, що підпише – мало сумнівів. По всьому видно, що цей закон готувався як бойова пісня партії влади напередодні парламентських виборів.

На кого розраховано гімн "регіональної" двомовності? Ясно, що на російськомовну інтелігенцію. Це лідери громадської думки серед виборців Януковича. Влада вірно розраховує, що жест прихильності до російської культури підкорить їх серця. І забудеться вся вакханалія корупції, свавілля, рейдерства, невиконані обіцянки захмарних пенсій, зарплат і пільг для бізнесу – "обиратимуть серцем" барина, який дозволив кріпосним спілкуватися улюбленою мовою.

Наприклад, моя тітка та її чоловік родом з Петербургу, науковці, в захваті від правильної політики Партії регіонів. Я можу сперечатися з ними годинами, я можу навіть сказати у запалі: "хто не хоче вчити державну мову, хай їде в іншу державу". Але в результаті доводиться пояснювати: ні-ні, я не вас мав на увазі, ви ж вивчили українську, нікуди не треба вам їхати! І потім моя двоюрідна сестра, вчителька англійської, тітчина улюблениця, починає насмішливо звати мене "бандерівцем".

Жарти жартами, проте, звичайно ж, краще, коли в державі одна мова. Держава – це скріплений доброю волею людей договір про утворення та самоуправління народу на своїй землі. Якщо добра воля вкорінена у традиціях, у історії, у спільній мові та інших проявах однодумства – це посилює договір, робить державу досконалішою. Однак я б не хотів жити в "сильній державі", утопії чи імперії, де нема місця інакодумству та іншомовності.

Ідеальних договорів не буває. Договір – це завжди компроміс між людьми. Якщо хтось укладає договір про війну з інакомислячими та іншомовними, це більшовизм, авторитаризм, тоталітаризм, який зрештою знищує і самих авторів такого договору. Ті, що руйнують людяність, зрештою не можуть не зруйнувати самих себе.

Російськомовна інтелігенція вважає Україну рідним домом, хоч і поділяє небезпечні й химерні стереотипи так званого "Руського миру". Ці люди так само вперті й свободолюбні, як і українська інтелігенція.

І коли між людьми нема згоди, не треба звинувачувати лише один бік. Всі ми винні в тому, що не вміємо домовлятися, знаходити спільну мову.

Російською мовою написано багато прекрасних текстів, заспівано купу добрих пісень, знято чимало фільмів, мудрих і свободолюбних. Чи варто ігнорувати це надбання?

Природне право, невід'ємне право україномовних та російськомовних законослухняних громадян – жити тут в цій своїй державі й спілкуватися тими мовами, які вони собі обирають, бо не мова обирає людину, а людина обирає собі мову.

Те, що російськомовна інтелігенція добилася свого у мовних питаннях – закономірно. Природне право так чи інакше перемагає у підсумку. Ціна, звичайно, неспівмірна. Їх не хотіли слухати, і вони скористалися дубинкою у вигляді політизованого криміналу, щоб їх почули. Хоча, між іншим, поступатися українською державністю на вимоги Кремля та "Газпрому" не поспішають, обмежуючись такими жестами, як мовний закон та здача Севастополя. В глибині душі вони розуміють, що імперія ведмежатників перш за все обмежить їх свободи та "понятія", дай-но їй тільки Україну в пазурі.

Імперські ідеологи в Росії на замовлення кремлівських олігархів ставлять державу вище за людину, вибудовують струнку і привабливу для несамостійних "рабів Божих" ідеологію насильницького панування небагатьох над багатьма за "правом найкращих", відповідно до найодіозніших, найбільш антилюдяних перекручень концепції аристократизму та платонівської утопії.

Тут варто нагадати, що аристократ Платон, славетний філософ і невільник сиракузьких тиранів, в утопічній "Державі" зводив роль людини до "частини загального", яка має підкорятися державі, виконувати певне коло соціальних функцій та бути рабом закону. Але з "Діалогів" Платона ми знаємо й позицію мислителя Сократа, що відстоював внутрішню духовну свободу людини, індивідуальну самосвідомість, вірність собі, самоосвіту як мету та основу розумного і справедливого суспільного устрою й порядку.

Я давно кажу, що нашою спільною мовою має бути не українська чи російська мова, бо ми прекрасно знаємо і розуміємо обидві, а мова Богоподібності людини, мова демократії, мова Сократа – мова вірності собі, якою написав Тарас Шевченко прекрасну пораду: "І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь". Ми в Україні маємо всі передумови для того, щоб розбудовувати козацьку державу вільних, розумних людей, що зневажають насильство, пильнують свою непереборну внутрішню свободу, суверенну душу і прагнуть жити у злагоді з кожним сусідом, здійснюючи всі добрі мрії.

Отже, якщо мовна політика Януковича додасть самоповаги нашим російськомовним співгромадянам, я тільки радітиму за них.

Кожна людина сприймає як приниження, коли її не розуміють, не поважають її мову та її погляди. Це нормально. Тому не треба нікого принижувати – слід цінувати те добре, що за бажання можна знайти у глибині, за фасадом навіть найдурніших та найагресивніших світоглядів. Бо у фундаменті навіть найпотворніших будов людського розуму завжди закладені гідні поваги та розуміння ідеали, віра в себе, честь, гідність, порядність, самоповага. Цей фундамент і є суть людини, а все інше, зле, недосконале, зовнішнє – не гідне уваги. Треба показувати у спілкуванні з будь-якою людиною будь-якою мовою, що саме на цьому фундаменті ми завжди готові до спілкування і ніколи з того фундаменту не зійдемо.

Треба спілкуватися й домовлятися. Треба показувати на власному прикладі, яка багата й милозвучна українська мова. Треба розвиватися самим, а не зловмисно підміняти розвиток нав'язуванням комусь чужої для людини мови. Треба самостійно розвивати мову, вільно й безкорисливо будувати мовний простір з власних чесних та гідних виступів, а не чекати подачок за відпрацювання панщини від держави, тим більше, що ці подачки вбивають творчість, дух підприємливості та благодійництва.

Коли замість освіти й самоосвіти нам з дитинства нав'язується, пропагандується, "прищеплюється" мислевірус ірраціонального колективізму, якась безглузда впевненість, ніби треба жити на кишенькові гроші від батьківщини, ніби мова, культура, держава, громада, сім'я важливіші за окрему людину з її розумним прагненням домовлятися та самій будувати своє щастя, це природно призводить до масового безумства, агресії, конфліктів, бо для прибічників "платонічної любові" окрема людина і навіть група людей нібито нічого не важить і обов'язково має бути часткою чогось більшого, великого-великого, наприклад, "люблячої імперії".

Волання про "приниження російськомовних" – це результат архаїчного колективізму, патерналізму, комплекс проігнорованої дитини, яка не може сама дати собі раду і хоче, щоб всі кинули все та обнімалися з нею та гралися з нею. Цинізм російськомовних, що вважають найдостойнішою політикою "розвести всіх, як котенят" – це те саме дитинство, тільки зіпсоване "вулицею", безпризорністю та поганою компанією кремлівських провокаторів.

І якщо терпляче поводитись з "дітьми", як з дорослими, ігнорувати агресивне небажання вчитися, заохочувати людську самоповагу та взаємоповагу, увагу, любов, допитливість та творчість, самостійність, ініціативність – наша душевна мова мудрих людей поширюватиметься й ставатиме сильнішою, не тому, що це якась особлива мова, а тому, що вона виражає нашу добру волю.

Нова мовна політика – це виклик для українців: чи залишимося ми собою або підемо воювати з іншомовними й зруйнуємо свою душу, зробивши найвищу істину, людяність, першою жертвою цієї війни.

...Коли у російському посольстві Кубанський казачий хор виконав Державний Гімн України зі зміненими словами як, нібито, "Російську народну пісню", я вирішив по-доброму пожартувати й написав у відповідь "Українську народну пісню "Руський гімн" за мотивами гімну Російської Федерації. Гадаю, що цей "рімейк" найкраще пояснює, чим, на мою думку, Українська Душа відрізняється від "Руського миру" - при всій повазі до наших північних сусідів, їх переконань, мови та культури.

Київська Русь - моя вільна держава,

Київська Русь - моя люба земля.

Сильний народ, спільна згода і правда,

Вічності подих тебе окриляє!

Приспів:

Живи, Батьківщина, прикольна й здорова,

Оселя свободи, домівка добра.

Любов до ближнього, мудрість народна -

Це хата з краю, мій рідний край!

У серці космосу, в центрі Європи

Я є господар і громадянин.

Не пуп землі, нам не треба той клопіт!