За 10 днів влада в місті помінялася п'ять разів

Володимир Шовкун зібрав найбільшу приватну колекцію монет у Радянському Союзі

1. Коли працював у телефонній мережі, бував у різних районах. Побачу об'яви: "Продается дом на слом" – першим біг у такі будинки. Зразу на горище. Там були цікавезні речі – старовинні чорнильниці, самовари, патефони. Маса платівок. Зрідка траплялися й книжки, фотографії, рукописи.

Якось у районі площі Пушкіна у Запоріжжі залажу на горище. Треба було піднятися до коробочки телефонної. Глянув – і зліз щодуху. Стоїть кулемет, "максимка", лєнта на ньому, і дві гвинтівки. Зі штиками, до речі. І на цих рушницях ще царські орли. Тобто, це ще з 1914 року. Ніхто туди не лазив, уявіть собі. Там бабка жила, їй триста років це не треба. Покликав я Льоню Петрашина, музейника. Узяв він той кулемет, тягне. Лєнти перемотав, гвинтівки на плечах. А за ним двоє міліціонери біжать… Досі в музеї та зброя стоїть, тільки з дірочками в патронниках.

2. Забрав одного разу платівки з горища. Із них одна 1919 року випуску. На одному боці – виступ Леніна "О текущем моменте". А на другому – Троцький! Найцікавіше, що в мене є книжечка "Говорит Ленин". Там пишеться, що цього виступу немає ніде: ні тексту, ні платівки. Ніхто не міг його зберегти – щоб не звинуватили в троцькізмі. Коли був у мене обшук кегебістів, я при них розбив її. "Ну і што?" Кажу: "Були баранами, баранами й осталися". А всього платівок у мене тисяч зо дві.

3. Українців 1931-го було більше за росіян. Це свідчать дані перепису, надруковані в книжечці "На великой стройке", того року видання. Знайшов її на вулиці Круговій у Запоріжжі. Розширявся завод "Моторобудівник", валяли будинки. В одному з дворів лежала перекинута собача будка. Я до неї, а там – книжка. Думаю, хтось сунув її туди перед арештом. Так і збереглася. Я її возив потім до Івана Плюща десь у 1991 – 1992-му, в Київ, Плющ тоді був Головою Верховної Ради. Зацікавилися. Почали її розшукувати і в Ленінграді, і в Москві. Звідти відповідали: "Книга была, тираж известен. Но уничтожена по приказу такому-то, номер такой-то, изъята из книготорговой сети и из частных собраний". Так що, крім як у мене, її зараз немає ніде.

4. Активно вів пошуки на Кучугурах – це залишки островів у Каховському морі. Там у давнину було місто, в якому 700 мечетей. Татарське місто, Саксим. Сак – це монета. За день брав біля п'яти тисяч монет. Срібні й мідні, золотих не було. Склав найбільшу приватну колекцію монет у СрСР. Зараз вона в нашому запорізькому музеї. 209 номінацій. Найстаріша монета – 1309 року. Гривень усього було знайдено в Росії дві штуки, "Волжская ладьеобразная гривна". А я знаходжу зразу шість. Вага гривні 208-210 грамів, чисте срібло. Човником таким, схожа й на київську, й на чернігівську гривні. Найбільша колекція була в Казанському університеті, друга – в Ермітажі, і третя – у мене.

5. На Хортиці та її околицях я ніколи не витягав лопати. Принципово! Я любитель шукати в обривах. Круча – ото моє. Ходи тільки та витягай готове. У нашому музеї в заповіднику зберігається близько двох тисяч речей, що я здав. Маю там свій фонд, "Фонд Шовкуна". Чи зброю знаходив? Ну аякже. Наприклад, знайшов рушницю. Без приклада, кована. Козацьких часів. Знаходив куски кинджалів. В одному місці одразу вісім. І серед них один бойовий. Горшки, черепки. Найбільше знахідок – у районі Малої Хортиці. Там, де зараз кар'єр. Кар'єр рвуть – і я там. Та й будівництво йшло. Там же дачами забудували фактично процентів 80. Прямо по тому місці, де стояли козацькі редути Вишневецького. Господарі, коли копали, щось знаходили, скидали на узбіччя: крем'яні наконечники, вставки для пістолів, курки. Усе, що заважало на городі, викидали в купу. Люльок – тисячі.

6. У мене був козацький пояс. Саксаганський, коли приїздив у Харків, брав його в моєї хрещеної матері для вистав. Я віддав його в музей у нас у заповіднику. Пояс-крайка, плетений, з китицями. Його в сім'ї передавали з покоління в покоління.

7. Махновські "гроші" знайшов на горищі на вулиці Іванова в Запоріжжі, у 1970-х. Це більшовицька агітка. 10 рублів миколаївські, царські. На них по вуглах штамп стоїть – "100 карбованців". А в центрі: – "Гоп, куме, не журись! В Махна гроші завелись. Хто не хоче гроші брати, тому будем гузно драти!" Є в мене й агітка проти Скоропадського. Написано: "За 100 карбованців у державі Скоропадії видається одна або дві дулі". А на зворотному боці: "Ці гроші розмінюються на гайдамацький нагай, німецький штик і брехню пана Скоропадського".

8. За 10 днів влада помінялася п'ять разів. Це в районі Юзівки (теперішній Донецьк. – "Країна"). "Удостоверение". Російською мовою. "Выдано такому-то, на предмет поездки в Бахмацкий и Мариупольский уезды для приобретения зерна или каких-либо продуктов для прокормления семьи из 10 душ. Все революционные организациии должны помагать в этом мероприятии". Це совєти видали. Потрапляє ця штука до Денікіна. Слово "революционный" викреслили. Денікінців через два дні поперли махновці. Друкується на машинці: "Разрешается взять в этих районах до пяти пудов зерна". Підпис – махновець Панченко. Чуть нижче, через три дні, на тому ж папері, на другій стороні: "Дозволяється брати все можливе для прогодування сім'ї. Комендант міста Юзівка Василенко". Печатка з тризубом – УНР. А їх уже поперли австрійці. Німецькою мовою, з перекладом, написано: дозволяється все привозити, все вивозити. І все це – за 10 днів!

9. Якби в мене були гроші всіх військових і невійськових формацій, що діяли у громадянську ­війну, це було б 27 тисяч. А в мене – зразків 30. Є УНРівські, Скоропадського, Директорії, махновського періоду. Є гроші села Царкут: "Царкутское общество потребителей обязано выплатить 10 рублей". Це 1918 рік. Такі самі гроші є з Молочанська. Є з міста Олександрівська (сучасне Запоріжжя. – "Країна"), які випускало "Пожарноє общество" у 1918–1919 роках. Гроші Марусі Нікіфорової є, яких немає більше ніде, – 50, 100 і 500. Вона там також є на банкноті. Друкували ті гроші в Англії. У книжці "Финансовая энциклопедия" за 1924-й є фотографія цих грошей і вказано, що "в обращение не выпущены". Не ходили жодного дня. Маруся заказала їх в Англії, там надрукували. Привезли ці гроші англійці в Севастополь – цілий корабель – 1920 року. Їх у бухту не пустили. Там уже були більшовики. Підігнали баржу, кажуть, хто хоче – сходь на берег. Вийшла частина людей із тими грішми. Коли корабель англійський зайшов за горизонт, їх усіх розстріляли. Без суду і слідства. Гроші підпалили – прямо там же, на баржі. Все згоріло.

10. Двічі книжки вилучали кагебісти – 162 забрали. Визвали на свій третій поверх на Красногвардєйській (вулиця в Запоріжжі, на якій розташовувалося обласне управління КДБ, нині – СБУ. – "Країна"), заставили: пиши, що все віддали, інакше звідси не вийдеш. Це 1985-го. 1986 року судили. За книжки, за товаришів. Український буржуазний націоналізм, 62-га стаття. Але не сидів. Не встиг. Полетіли вони. Ну, й обійшлося. Але це не можна, мабуть, говорити – як обійшлося. Товариш один каже: ось, їдуть художники в Туреччину. Бери мій паспорт, ми похожі на морди, їдь в Одесу. Ти там один у делегації від Запоріжжя будеш. Пройшло. Вони мене тут шукають, а я в Туреччині гуляю.

Левко Лук'яненко 1 жовтня 1989 року ще був на засланні, а 14-го – вже у мене в "бункері", у підвалі, де я тримав книжки. Так що знали про мене й у "зоні".

11. Одержав квартиру за два роки до пенсії – 1998-го. А доти жив на приватній і 13 років – у комуналці. Тричі мене обкрадали. Монети всі пропали. Колекцію подарував сину Петрові, а його вбили. Невідомо – хто й коли. 5 грудня 1992 року пішов із дому, а 22 грудня знайшли в колодязі каналізаційному. А я в той час у Севастополі піднімаю прапор на "Славутичі" – першому українському кораблі. Ніхто нікого не знайшов. Та й хто буде шукати? Самі себе?

12. Чому книжок не пишу? Був у нас цікавий чоловік, Іван Бичук, перший ветеринар у Фальцфейна (Фрідріх Фальц-Фейн, засновник заповідника "Асканія-Нова". – "Країна"). 1986 року помер. Бичук написав книжку "Их именами названы улицы города Запорожья". Вона в мене є. Подав текст у видавництво. Прочитав Микола Киценко (журналіст, краєзнавець, партійний і радянський діяч, один з організаторів Державного історико-культурного заповідника Запорозького козацтва на острові Хортиця. – "Країна"). Пише вище – Киценко і Бичук. Уже два автори. Потрапляє книжка в руки голови партійного комітету. Був такий у нас, Василь Іванович… Вилетіло. Той пише своє прізвище. Три. Подають у Київ. Тронько (Петро Тронько – державний і політичний діяч, учений-історик, член Компартії з 1939 року, академік НАН України. – "Країна") почитав, себе пише вище всіх. "А хто це причепився ззаду? Якийсь Бичук?" Бичука викреслили. Того я й не хочу. Все одно викреслять.

13. Маю 85 тисяч книжок. Перед смертю все спалю – щоб не дісталося гадам. Гади – це влада. Насамперед – наша, місцева, що весь час мене гнобила. Знищив уже десь 37 мішків. У мішку по 100 книжок. Ніде зберігати.

14. Я перечитав усього Леніна. І що це дало? Ось (цитує по пам'яті, імітуючи вимову Володимира Ілліча. – "Країна"): "Если кто-либо, где-либо, ­когда-либо даже заикнется, чтобы поставить гусский язык выше местного национального, такого деятеля надо расстгеливать, вешать, кастгировать, четвегтовать!". Краще не скажеш, чорти його… "Чтобы коммунистом стать, надо обогатить свою память всем тем достоянием, которое выработало человечество…" Боже, чи ж є в нас комуністи? Ні одного нема. Усі – барани!

×