Вижив лише один із шести працівників Чорнобильської атомної станції

24 квітня 1986 року я з друзями й кумами – Сергієм Лапигіним і Францем Кур'ятою – отримали дипломи інженерів­атомників у московському політехнічному інституті. Наступного дня наш потік збирався в ресторані. Я кажу: "Ні, хлопці, треба їхати додому, на ЧАЕС". Переконав і кумів. Приїжджаємо 26 квітня в Прип'ять о 7.15. Наші дружини на пероні. Назустріч – колега Валентин Мироненко. Ми з ним бігали марафони. А в цей день о 10.00 мав бути марафон. "Привіт, Валя, ти куди? Сьогодні ж біжимо". Каже: "Який марафон? Там така аварія на станції". Я: "Валя, ти ж будівельник, не атомник, ти не розумієш". Спецчастина мого диплому називалася "Максимальна проектна аварія на реакторі РБМК­1000". Це реактор чорнобильського типу. Аварія – один випадок на мільйон реакторо­років.

Погода супер – сонячно. Але йдемо – бабці з сіл товчуться біля воріт, бо базар закритий. На вулиці Лесі Українки на кожному виїзді стоять міліцейсько­армійські наряди. ­Дехто – в ОЗК (від російського "общевойсковой защитный комплект". – "Країна"), дехто вже й у протигазах. Пролітають пожежні машини й білим розчином змивають асфальт. Кажу хлопцям: точно аварія, з викидом радіоактивної речовини, раз проводять дезактивацію. З дому дзвоню на станцію – жоден телефон не відповідає. Нам із дружиною треба було наступного дня їхати до Києва, зустрічати тещу. Пішли на автовокзал – квитків не продають. На річковому вокзалі – теж. Чому – не кажуть.

Керував усім міськком партії. Там було багато знайомих, вихідців з АЕС. Зайшов. Кажуть: аварія, уже працює урядова комісія. Дав свої дані, бо був у відпустці, написав адресу батьків. Розумів, що буде евакуація. Заходжу до брата. Він на дев'ятому поверсі жив. Напряму видно реактор. Згадали, що є бінокль. Бачимо: розхитуються бетонні конструкції на арматурі. Парує над четвертим блоком, він розворочений. У мене волосся стало дибки. Кажу брату: це – апокаліпсис! Давай ІДК (індивідуальний кишеньковий дозиметр. – "Країна"). Ту­дух! У квартирі – зо 10 берів ­набігло від моменту вибуху. Для профі допустимо 5 берів на рік. Думаю, місто на той час уже отримало від 15 до 60 берів.

Забігає братів швагро, Володя Олексієнко, який працював цю ніч на другому блоці. Блідий як стіна. Нічого не питаємо. Каже: "Горілки!" Брат налив. "Повний!" ­Жахнув. Порожевів. Каже: "Реактора нема. Все розкурочено. ­"Єлєну" видно". "Єлєна" – це кришка реактора, близько 300 тисяч тонн, до неї труби кріпляться. Її підняло разом із трубами й перевернуло під 120 градусів. Міркуємо: у мене четверо дітей, у брата – двоє, у Олексієнка – теж двоє. Мій двоюрідний брат, Коля Шовкошитний, в цю ніч працював на четвертому блоці. Це все мої односельці й родичі. Кажу: треба телефонувати на станцію чи йти в міськком – коли буде евакуація? Бо жодних оголошень. Уночі на 27 квітня по домах рознесли пігулки йоду – і все.

Відчуття страху пропало в серпні 1986­-го. По цей день. Я тоді керував групою ліквідації на четвертому ­блоці. ­Головний інженер Микола Штейнберг ставить завдання: послати людину перевірити баки чистого конденсату води. Він напередодні їздив на танку, оглядав, що робиться навколо реактора. Танкіст зачепив гусеницею бак. За першою освітою я геофізик­радіометрист. ­Добігаю до баків. Стрілка радіометра на позначці 250 рентгенів на годину зашкалює, аж гнеться. Зрозуміло, що тут значно більше. А вискочив, як усі: білий "х/б" костюмчик, чепчик, "лєпєсток"­респіратор із тканини Петріанова. ­Зрозумів, що діяти треба миттєво. Бак, зі слідами гусениці, але цілий, знайшов за 1,5–2 хвилини. ­Виходжу, дивлюсь на дозиметр: 20 берів. Аварійна доза на рік – 25. ­Подумав: якби побіг не я, фаховий радіометрист, то, побувши там хвилин 10, можна було б уже не прийти або прийти ненадовго. І отам відчуття страху в мене як ­відбило.

У червні йду на нараду, проводить академік Валерій Лєгасов. Він був директором московського інституту атомної енергії. В серпні 1986-­го доповідав на конференції ­МАГАТЕ і приховав правду. А 1988 року повісився. Біжу естакадою, дивлюся – на вулиці, на прямому прострілі від реактора, стоїть рота солдатів. Перед ними офіцер проводить політінформацію. На естакаді – 7 рентгенів на годину. Вибиваю двері на вулицю, бо забиті, збігаю вниз і кричу: "Ур­род! Швидко в приміщення!" Там був транспортний коридор, у ньому – 5–7 рентгенів. А де вони стояли – понад сотню.

Торік, 26 квітня, із сусідом почали рахувати. Він – єдиний живий старший оператор із усіх операторів шести змін хімічного цеху. Тобто, один із шести, хто робив ту саму роботу. У середньому й по інших професіях десь так. Сьогодні з усього тодішнього персоналу ЧАЕС залишилися живими приблизно 30 відсотків.

Чому я живий і навіть бадьорий? Зранку віджимаюся від підлоги 100 разів, стільки ж присідаю. Хлопці казали: "Ти ж атомник­-інженер, що ти твориш? Ти ж розганяєш радіонукліди по організму". Розмови, що помічний алкоголь, – брехня. Допомагає тільки червоне сухе вино. Стакан на день. Але в зоні був сухий закон! У всіх було харчування однакове. Хтось наліг, наприклад, на м'ясо, я  підсів на червоні буряки. Знав: козаки із собою на чайки брали два продукти – червоний буряк і старе сало. У буряку є пектини і ще деякі такі речі, яких немає в жодному овочі.

Під кінець червня випросив у начальства дозвіл ­з'їздити на квартиру в Прип'ять. Усіх уже з міста 27 квітня евакуювали. Мої жили в селі Світанок Переяслав­Хмельницького району на Київщині. Взяв армійський БТР і поїхав, дуже хотілося глянути. Заїхали в міліцію зареєструватися – на спеціальний пункт, як КПП. Біля міліції собаки з облізлими до колін шерстю й м'ясом, бо бігали по радіаційній траві, по бур'янах. З міліціонером – самому не можна – заходимо в будинок. Свічка 9­поверхова, я на сьомому поверсі жив, ліфт не працює. Все, що заздалегідь дружина закупила до Паски, в холодильнику пропало – м'ясо, яйця. Про евакуацію ніхто не заїкався офіційно. З вечора замочили у ванні білизну: вода випарувалася, все жовте, страшне. Заходжу до спальні. Наше з дружиною ліжко посередині. З одного боку ліжечко Родіона, з другого – Георгія. Вони в піжамах спали. Відкидаю ковдру – піжамка, під ­другою – теж. Усе, що залишилося від минулого життя. Я віддав міліціонерові горілку, якісь у барі напої спиртні були. Вони нормальні, нічого з ними статися не могло.

Десь у жовтні дозволили взяти з дому фотографії й ­документи. Я прихопив ще й трилітровий бутель меду. Пили з хлопцями чай. У всіх було таке, як ангіна: дерло в горлі й постійний кашель. Я приїздив у Світанок до мами, бо ж 15 днів працюєш, 15 – відпочиваєш. Весь час кашляв. А я ж здоровий як коняка, бігав усі дистанції на розряд – від 60 метрів до 42 кілометрів. Мама казала: "Синок, вашими тілами греблю загатять і забудуть".

Багатьох хворих дітей возив на операції до США особисто. Наприклад, Діму Майченка з Білгорода­­-Дністровського. У нього пухлина десь під гіпофізом. Операцію могли зробити тільки у Сієтлі, часу – максимум два тижні. Летимо в Нью-­Йорк. Раптом у літаку в Діми віднімається одна сторона – рука, нога, перекошує обличчя. Аеропорт Кеннеді– це величезна територія. А нам у Сієтл, через усю Америку. Де шукати потрібний сектор, рейс? Стрес був такий, що, знаючи кілька англійських слів з репертуару Beatles, я порозумівся з поліцейським. Устигли все знайти, за 2 хвилини до відльоту вскочили в літак. Операція пройшла успішно.

1987­-го в мене була готова до видання книжка ­російською мовою. Але я почув по радіо пісню на слова Коротича "Переведи меня через майдан". Думаю: блін, це переклад! Він же український поет". У "Сяйві" купую двотомник. Справді – є "Майдан". І в мене якось рядок шибонув: "Я нашего Виталия Коротича читаю не на нашем языке". Вірша так і не дописав, але задумався: ну який я нахрен рускій поет? У мого ж діда Родіона в паспорті було записано: "козацького сословія". У баби – "козачка". Іноді я лишався на станції ночувати. У кабінеті начальника цеху друкував ночами щось на машинці. І прийшло: "Я украинец до седьмых колен…" А закінчується вже так: "Прости мені, прапрадіде­козаче, за те, що на чужинській мові плачу об тім, що мови рідної не знаю". І після того я обрубав усе. Як тільки лізло в голову щось російське – бо ще ж думав російською – я відкидав. Тут же, на вахті, почав повість "Не так тії вороги". Писав на діаграмній стрічці – це такий рулон – на звороті. А вір­ші – на конвертах від ­респіратора­-"лєпєстка".

×