Карантин допоміг позбутися залишків совкового гламуру

– Склався стереотип, що мода – для "тупих білявок", щось несерйозне. Насправді багато цікавих, розумних, освічених жінок цікавляться нею. Про таких і пишу, – каже Майя Тульчинська телефоном. Презентує в Одесі книжку "Балачки навколо шафи".

Чим українська мода відрізняється від європейської?

– Там інші погодні умови, культурний контекст, традиції і звички. Інший типаж зовнішності. Багато французьких порад стосовно стилю класні й доречні для тамтешніх жінок. Але слов'янкам не все пасуватиме. У них м'якші риси обличчя. Силуети округліші, пластика жіночніша. Інша й колористика. Наші жінки мають світлі очі, русяве волосся. Це впливає на комбінації кольорів, які їм пасують. Чорне плаття, яке просувала Коко Шанель, прекрасно сидить на француженках. Бо в них контрастна зовнішність, гострі риси обличчя. Водночас маленька чорна сукня підійде далеко не кожній українці.

Але в нас не було жодної книжки про моду, яка окреслила б, що саме пасує нашим жінкам. І навчила би ставитися до іноземних порад критично. Я її написала.

 

Що пасує українкам?

– Наші жінки різні. Навіть вишиванки в регіонах країни відрізняються, бо їхні жительки мають інші типажі. Нам треба адаптувати до себе глобальні тренди. А вони такі: зараз дозволено носити все що завгодно. Модна купа стилів одночасно, кожна може обрати своє.

Головне для українок – позбутися залишків совкового гламуру. В цьому допоміг карантин. Люди сиділи вдома і звикли до зручних трикотажних штанів, кросівок, худі. Жінки почали вдягатися природніше й комфортніше. В магазин тепер можуть вийти без макіяжу.

Чим особливий був совковий гламур?

– Вважалося, жінка мусить бути красива будь-коли й за будь-яку ціну. Можливостей особливих не мали, але всі ледве зі штанів не вистрибували задля гарного вигляду. Підбори – обов'язково, навіть якщо їдеш на роботу в тролейбусі. Неодмінно шуба. Серйозний макіяж і укладка, як із перукарні. Іноземці приїздили до нас і іноді не розуміли – це звичайні жінки йдуть на роботу чи працівниці секс-індустрії.

Ви пишете, що любите за кордоном спостерігати за іноземцями. Де вони вразили вас найбільше?

– На півночі Іспанії. Там чоловіки й жінки вміють одягатися стильно навіть у звичайні речі із мас-маркету. Йдеш вулицею – і таке враження, ніби гортаєш модний блог. Кожну другу жінку хочеться фотографувати. Яскравість є, але не надмірна, без циганщини.

Як ви знайшли свій стиль?

– Думаю, вплинула мама. Вона любила красиво вдягатися. І мені весь час щось вигадувала й шила. Якось у гостях бабуся дала мені сукню та шкарпетки. Я сказала, що вони до цього плаття не підходять. Та дорікнула матері: "Ти ж виростиш із неї повію!" Це показує, з якого радянського менталітету ми вийшли. Там порядна дівчина мала носити те, що є. А якщо намагаєшся добирати одяг і щось говорити своїм вбранням, тебе вважають легковажною.

У 1980-х до нас почали привозити імпортні речі. Але все це було випадкове – що вхопив, що вдалося дістати. Не можна було приміряти кілька варіантів, дібрати те, що пасуватиме. Та я все одно була модна.

Зараз популярний мінімалізм. Як знайти баланс – купувати нові речі і притому не захаращувати хати?

– Я дещо викидаю. Але є і старожили. Пару 20-річних блузок ношу й досі. Одну з них ми з матір'ю купили в Одесі 1993-го. Молочного відтінку, з коміром, що нагадує намотану навколо шиї хустку. Така завжди буде актуальна. Немає сенсу її позбуватися. Викидати треба тільки ті речі, які не можна привести до нормального стану. Бо вони справді захаращують шафу.

Багато українських жінок повнуваті. В нас є проблема з великими розмірами?

– Проблема гостра. Дівчата стандартних розмірів можуть експериментувати з речами. А жінка навіть 50-го такої можливості не має. Для неї одяг дорогий і продається в якихось "резерваціях" – магазинах для повних.

Є індустріальне обмеження ширини тканини – зазвичай півтора метра. Якщо об'єм стегон 100 сантиметрів, то дві деталі сукні викласти в одну довжину не вийде. Тому на пошив іде вдвічі більше. Виробники не хочуть цим заморочуватися.

Це людожерська логіка. Жінки мають щось робити із собою замість того, щоб ткацькі станки виготовити ширшими. Це просте рішення, але воно нікому не спадає на думку. Весь світ шиє на худих, а повні чують: "На вас нічого немає".

У Скандинавії багато великих жінок. Одяг на них випускають давно – зокрема бренд H&M має широку лінійку розмірів. Але до нас їх не завозять. Місцеві баєри вважають, що українка не прийде до них по джинси 54-го розміру. А таких жінок – цілі вулиці. Промисловість повинна підлаштовуватися під них.

За фахом ви – математик і банківський працівник. Як прийшли у модний блогінг?

– У 1990-х я працювала в комерційному банку. А потім переїхали з чоловіком до Києва, бо йому запропонували роботу. Зіткнулася тут із тим, що в 40 років жінка нікому не потрібна. Я розсилала резюме і сподівалася, що мене запросять. Та ніхто цього не робив.

Коли почався Майдан, часто дописувала у фейсбуку на різні теми. І раптом виявилося, що люди хочуть це читати. Так і стала блогером.

Кажете, що прижитися у столиці було непросто. Сумуєте за Одесою?

– Того міста, за яким я сумую, вже й у самій Одесі нема. Більшість близьких мені за духом людей звідти поїхали. І це не тільки одеська специфіка. Друзі-кияни кажуть те саме про столицю. Наприкінці 1980-х хвиля еміграції змила великий культурний шар із наших міст. Я одна з небагатьох, хто володіє старою одеською говіркою. Це мова покоління наших бабусь. Прекрасний мовний суржик – в одному реченні російські, українські, єврейські, болгарські слова. І всі розуміли.

Чи складно було перейти на українську мову?

– Редакторка моєї книжки Світлана Бондар – в якомусь сенсі моя хресна мати як україномовної авторки. Вона кілька років тому починала робити в Одесі онлайн-видання Opinion українською. Запропонувала мені вести колонку про моду. Звісно, я хотіла. Думала, напружуся й напишу українською. Перші колонки багато правили.

Спочатку блог вела двома мовами. А потім задовбалася робити два варіанти. І ніхто не відписався.

Розмовну українську підкувала на виступах. Мене раз на рік запрошують на Львівський тиждень моди – розповідати про модні тенденції. Не можу ж там російською говорити. Тепер навіть думаю українською. Багато людей не переходять на неї, бо бояться помилятися. Це совкова парадигма. Ми всі виховані в радянській школі і маємо страх, що вчителька сваритиме перед класом, коли скажемо неправильно. Так звикли до цієї думки, що або намагаємося робити ідеально, або ж взагалі не беремося за справу. А шлях до хорошої української лежить через погану українську. Треба дозволити собі схибити й виправлятися.

У вас були комплекси?

– Я надто нахабна, мабуть. У мене не модельна зовнішність. Ніколи не була худа. Низенька, короткі ноги. Якщо прискіпуватися, то в мене купа вад. Але я про це не думала. Завжди вважала себе красивою.

Маю комплекси самозванця й відмінниці. А стосовно зовнішності – все нормально. Моніка Беллуччі, тільки луччє.

Як минає ваш день?

– Починається з кави. Якщо не їду в басейн, переглядаю соцмережі. Це завжди надихає на роздуми й дає ґрунт для постів. Потім гуляю й роблю щось удома. По обіді сідаю писати. Друга половина дня для мене – більш творча та продуктивна.

Люблю оперу і джаз. В доковідні часи ми з чоловіком так вибудовували свої подорожі, щоб послухати якусь оперу в Європі. Зараз не дуже поїздиш. На щастя, можна це слухати онлайн. Тому вмикаємо за будь-якої можливості.

×