Мій прихід у КДБ – нетиповий. Служив у розвідувальних військах, радіотехнічна розвідка. Призвали з другого курсу Запорізького педінституту, української філології. Була ще й німецька мова. Служив добре, тож "висмикнули" на офіцерські курси. Став офіцером діючого резерву Головного розвідуправління Генштабу Збройних сил СРСР. Демобілізувався, працював в обласному телерадіокомітеті в Запоріжжі. 1969го – повістка: як офіцера запасу призивають на службу, у військову розвідку. Ну, куди ж діватись? А тут тільки син народився, квартиру на роботі обіцяли наступного року. Натомість треба їхати до Одеси, а звідти, можливо, в Німеччину. У цей час приходить пропозиція ще й з КДБ. Виходу не було: абоабо. Обрав КДБ.
Полковник КДБ Іван Котовенко допоміг Ліні Костенко видати роман "Маруся Чурай"
Кажу батькові – він інвалід війни, страшенно покалічений: "Іду працювати в КДБ". Він подивився: "А ти добре подумав? Візьмемо нашу вулицю. Перша хата, друга і аж до кінця. Жодної родини, яка не постраждала би від репресій 1937го і 1947го". І ще розказав, як 1921 року наше село – тодішня Царекостянтинівка – не виконувало план по хлібозаготівлі. Приїжджають із Олександрівська (нинішнє Запоріжжя. – "Країна") чекісти. Зігнали всіх на майдан. Начальник питає: "Хто із вас найбільш відданий радянській владі?" Ну хто – голови комнезаму, партячейки, комсомольської ячейки, ще хтось – п'ятеро чоловік знайшлося. Вийдіть. Поставили їх біля стінки – і розстріляли. А населенню говорять: "Оце найбільш віддані нам люди. Ми їх не пожаліли. Так ви розумієте, що ми з вами можемо зробити? Щоб сьогодні план по хлібу був!" Відказав батьку, що там не зіпсуюсь. Та мені й цікаво було.
У Мелітопольському міському відділі УКДБ, куди направили оперативним працівником, за місяць зрозумів, що батько правий. Це – каральна організація. Написав рапорт, що не можу працювати. За тиждень викликали до Запоріжжя. Помічник начальника управління підполковник Сінюшкін погрожував, що найкраще місце, яке знайду, – двірник або кочегар. Я стояв на своєму. Тоді мене прийняв начальник обласного управління полковник Богданов. Відмовляючись служити в КДБ, я, з його слів, ставив хрест на житті своєму і сім'ї – дружини та сина. Запропонував рік попрацювати, а потім вирішувати.
У Мелітополі, за вказівкою Богданова, виявляв "нелегалів на етапі легалізації". Нелегалів іноземної розвідки. Перший метод – перевіряти, хто приїхав і прописався. Усі бланки з паспортних столів нам передавали. Якось прописався один чоловік. Виявилося – військовий, у 1947–1948 роках служив у Кореї. І там його завербувала японська розвідка. Що він робив у провінційному Мелітополі, невідомо. Я надіслав депешу в Запорізьке обласне управління, звідти – в Москву, і де той чоловік дівся – не знаю. Мій статус після цього почав зростати.
1972 року викликають до Києва й пропонують роботу в п'ятому управлінні. Це – "боротьба з ідеологічною диверсією зарубіжних підривних центрів". Його було створено, коли Андропов очолив КДБ СРСР. Сходу дали квартиру на Чоколівці. Посадили на лінію "забезпечення безпеки української творчої інтелігенції від підривних зарубіжних центрів". А що означає "працювати з інтелігенцією"? Вербувати. Подивився я матеріали і вжахнувся. Вінграновський десь на Хрещатику пив каву з коньяком і прочитав вірша. Щось там "Бомбами, бомбами…" А там сидів агент. Написав повідомленнядонос. На Вінграновського завели справу. Вказали, що він у колі друзів закликав до збройної боротьби проти радянської влади. Здається, Дволикий – така оперативна кличка була в нього. У Дзюби – Кореспондент, у Чорновола – Журналіст. Борис АнтоненкоДавидович – Професор, Іван Гончар – Антиквар, Микола Лукаш – Аскет і так далі.
1970го з Москви призначили головою КДБ УРСР Федорчука. Тоді була заведена централізована групова справа "Блок". Добачив Федорчук у всіх цих матеріалах, що в Україні існує розгалужене антирадянське підпілля. Це – українські націоналісти, сіоністи, їхні закордонні центри, церковники й сектанти, кримськотатарські націоналісти. Розробкою українського буржуазного націоналізму займався другий відділ. Я працював у третьому – "молодь і творча інтелігенція". З матеріалів випливало, що приблизно 100 осіб із числа митців пов'язані з об'єктами справи "Блок". Ну, типу Андріяшика, Тютюнника, Тельнюка, Шевчука, Драча, Дрозда. Тютюнника дуже важко друкували, в Андріяшика заборонили геніальний роман "Полтва". Я поїхав до Романа Андріяшика. Це 1974 рік.
У Андріяшика була кооперативна квартира на вулиці Будьонного. Із жінкою розлучилися, трикімнатка – порожня. Кушетка, приймач Sony, на ВВС настроєний. Каже: "Я вже три дні нічого не їв". Я пішов, купив. Поїли, поговорили. Кажу: "Романе Васильовичу, обіцяю, що ви повернетеся до творчості. Але ж я не перший секретар ЦК КПУ і навіть не голова КДБ. Треба поїхати на виробництво. От, у Кривий Ріг хотіли б? Попрацювати там і написати щось таке, прорадянське. Іншого шляху немає". Він поїхав. Написав роман "Кровна справа". Казав мені, що дуже корисно було. Розвіявся, поспілкувався з шахтарями.
Потім я Андріяшика влаштував у редакцію "Української енциклопедії". Допоміг видати роман "Додому нема вороття", і він мені його підписав: "Спасибі за повернення Оксена". Це головний герой. Андріяшик – прозаїк світового рівня. Але якось – уже розміняв квартиру на Будьонного і жив у комуналці з сусідами – дзвонить. Десь опівночі. "Іване Івановичу, рятуйте!" Приїжджаю. Дзвоню. Відчиняє сусіда. В руках – сокира. Кажу: "Шо таке?!" Показую посвідчення КДБ. Той – шасть до себе. Андріяшик відчиняє. У нього отакий поріз – сусід його хотів зарубати сокирою. Приревнував. Нібито Роман Васильович щось із його жінкою. Викликав я "швидку", міліцію… Таких історій – десятки.
Із Григором Тютюнником познайомився 20 лютого 1975 року. На нього й Тельнюка прийшли декілька анонімок. Я подзвонив Григору – треба зустрітися. Пішли в кав'ярню біля Маріїнського палацу. Показав, мовляв, бачите, що про вас пишуть? Кажу: "Я не вірю в ці дурниці. Знаю становище, бачу, як вас б'ють". Він почав розповідати про своє життябуття. Підписав мені свою книжку "Батьківські пороги". Згодом я знайшов того анонімника. Двірник житлового будинку Спілки письменників, на Печерську, бульвар Лихачова, 8Б. Початкуючий поет. Графоман. Досить багато справ напродукував.
До Ліни Костенко прийшов знайомитися у листопаді 1976го. Перед тим попросив Віталія Виноградського, головного редактора "Літературної України", опублікувати її вірші. Заручився підтримкою Василя Козаченка, голови Спілки письменників, і намовив Бориса Олійника й Івана Драча переконати Ліну Василівну погодитися. Ліна Костенко передала вірші в редакцію. Виноградський надрукував, але вилучив одну строфу, з вірша про іспанську дівчинку. Цитую по пам'яті: "Той час іще настане, ще та хвилина прийде, / Колись же вони щезнуть – всі скриньки всіх пандор. / Танцюй, танцюй, дитино! життя – страшна корида, / На сотні мінотаврів – один тореадор". Він побачив "ідеологічно шкідливий" підтекст. Після стількох років мовчання виходять вірші, й один із них понівечено. Ліна Василівна оголосила голодовку. Суху. Заявила, що припинить лише в разі вибачення, надрукованого в "Літукраїні". Ну, ніхто на це не пішов.
У телефонній розмові переконав її прийняти мене у себе вдома. Вона призначила у четвер о 16.00. Зайшов у коридор. Вона каже: "Значить так кегебіст прийшов!" А в мене кейс був. Там три квітки, це взимку було, і якісь матеріали. "Я знаю, що у вас записуючий пристрій в оцьому кейсі". Я відкрив: шукайте. Ну, Ліна Василівна простукала весь кейс – не знайшла. Каже, роздягайтеся. А не мені – шпилька для краватки і запонки. Знімаю куртку, Ліна Василівна кричить: "Ааа! Ось ваш мікрофон! Ви мене, кегебісте, хотіли надурити!" Я виймаю шпильку, запонки знімаю, відчиняю кватирку: "Це подарунок моєї дружини. Але якщо не вірите – викидаю". Ліна Василівна – раз, за руку. І ми сіли говорити. Вона каже: "На поклон я не піду". Я: "Якщо поет не бачить реалізованих творів, він гине". Сіли о сьомій вечора і говорили до сьомої ранку. Василь Васильович (Василь Цвіркунов, чоловік Ліни Костенко. – "Країна") носив каву для мене, а для Ліни Василівни спочатку кип'ячену воду, потім якусь кашу – так вона виходила з голодовки. Ми зустрічалися періодично. Згодом домовилися, що вона підготує збірку і подасть у видавництво "Радянський письменник" ("Над берегами вічної ріки", книжка вийшла 1977 року. – "Країна"), а за нею роман "Маруся Чурай". Роман лежав уже років 10 чи 15 в рукописі.
Видати "Марусю Чурай" без позитивних рецензій, де б ішлося, що це історично та ідейно правильний твір, було неможливо. До того ж, треба було знайти такого рецензента, якого не запідозрили б у симпатіях до українського буржуазного націоналізму. Я пішов до Абрама Кацнельсона. Спочатку Абрам Ісакович відрізав: "Я не розширюю коло знайомих за рахунок працівників КДБ". Але всетаки ми зустрілися біля монумента Слави, за кущами. Я передав рукопис. Він підготував рецензію. Але дуже не хотів, щоб хтось побачив цю зустріч. Вийшов зі своєї квартири на Суворова за годину – озирався, перевірявся, як розвідник. Передавав мені рецензію, зроблену в одному примірнику. У Кацнельсона трохи трусилися руки. Раз – і вітер підхоплює всі аркуші. Добре, що там були кущі. Ледве позбирали. І "Маруся Чурай" вийшла. ("Івану Івановичу Котовенку – з болем, вдячністю і повагою. Ліна Костенко, 23.01.1980 рік", – підписала примірник Котовенкові авторка. – "Країна").
Якось Григір Тютюнник дзвонить, хрипить: "Рятуй мене!" Прилітаю, йду на четвертий поверх. Двері прочинені. Заходжу – наліво його кімната. "Сивина, ти моя сивина" – хто автор цієї пісні? Не можу згадати прізвище композитора, здається, Ігор Марченко. Сидять троє, п'яні. Григір, четвертий у кімнаті, лежить на ліжку, чорний. Розмовляти не може, тільки хрипить. А композитор після "Сивини" перейшов на якусь танцювальну мелодію. Дружина Людмила Василівна плаче: "третю ніч пиячать, нічого не можу зробити". Дим, гора "бичків", ящик вина розполовинений. Я станцював навприсядки під баян, а потім негайно вигнав усіх утришия. Прибрав, викинув "гармошку" з четвертого поверху. Взяв віник, швабру, вилизав кімнату. Усі пляшки портвейну вилив в унітаз. Григір відлежався години зо 3. Потім хрипить: "Мені треба 100 грамів горілки, щоб ожити". Я побіг, узяв. І ми з ним по 125 випили. Я пішов на роботу, а він заснув.
Смерть Григора Михайловича мене вразила, робота в КДБ втратила сенс. Зробив другу спробу звільнитись зі служби за станом здоров'я – не вийшло. А "Контора" якраз взялася за митців – виправляти нібито допущені мною ідеологічні помилки. Ліну Костенко почали пресувати. Від агента надійшов донос на 60 сторінок, де він аналізує три її книжки й знаходить у кожному вірші антирадянський підтекст. Федорчук скликає розширену колегію й починає читати той донос. Десь на третій сторінці я встав: "Виталий Васильевич, вы очень глубоко ошибаетесь. Это все чушь и белиберда – то, что вы читаете!" Народ затих. Позаду мене заступник начальника управління Барков за фалди піджака мене непомітно тягне. А Фердінанд – так Федорчука прозивали – до мене: "Она для вас што – мать родная?! Садитесь!"
Спогад колишнього заступника начальника п'ятого управління полковника Михайла Івановича Гавяза:
"Безпрецедентний випадок відбувся у квітні 1981го на розширеному засіданні колегії Комітету. Під час читання головного пасквіля на поетесу Ліну Костенко, в якому вона зображувалася як вороже налаштована людина, заступник начальника відділу (колишній третій відділ) Іван Котовенко кинув репліку, що це – неправда. Що Ліна Костенко справжня українська письменницяпатріотка. Незабаром його прибрали з п'ятого управління".
Олександр НЕЗДОЛЯ, генерал держбезпеки, у книжці "КДБ. Розсекречені спогади", 2008
До звільнення з органів КДБ за станом здоров'я йшов цілеспрямовано. Підвернувся випадок: десь Ліна Костенко з Ларисою Скорик розмовляли. "Під технікою", оскільки Лариса Скорик була об'єктом справи "Блок". Щось там сказали обидві, зведення розмови надали Федорчукові. Команда – "взять Костенко в активную разработку". Я потрапив у глухий кут. Лобом стіну не проб'єш. Дзвонить Василь Цвіркунов, зустрічаємося, вони тоді ще жили в кооперативному будинку кіностудії Довженка. Розказує: один її рукопис викинули, інший не виходить. "Допоможіть. Що ж це таке робиться?" А я вже абсолютно нічого не міг.
1981го перейшов працювати на неоперативну роботу. Інформаційноаналітичний інститут КДБ СРСР, який займався впровадженням єдиних автоматизованих систем з обліку всієї інформації, її накопиченням і використанням, шифр "Дельта". Наша київська філія не підпорядковувалася українському КДБ. Москві напряму. Це було рішення Політбюро ЦК, виділили величезні гроші.
1990го викликає мене Євген Марчук. Він був першим заступником голови КДБ Української РСР Михайла Голушка. Каже, що треба розібратися із сепаратистськими процесами: Закарпаття, Буковина, Болград. Крим майже відділявся. Все це було ініційоване Москвою. Марчук сказав: "Потрібна інформація. У будьякі контакти, в будьякі процеси вклинюйся". Брав участь у різних заходах, скажімо, Російської православної церкви, уніатів. Інформацію давав Марчукові, а той – безпосередньо голові Верховної Ради УРСР Кравчукові.
Із Ужгорода доповідаю: "Євгене Кириловичу, я вже вошивий, уже в лупі весь. Хочу поїхати додому, жінка сорочки випере". Відповідає: "Переді мною карта України, от річка Прут. Сідай на човник – і в Чернівці. Там Румунію вивчай". Їду. Потім – Болград, Ізмаїл, Буджацькі степи. Кравчук на основі цієї інформації ухвалював рішення. І вдалося ситуацію утримати, зберегти Україну цілісною.
Завершив службу 1994-го. Полковник має право служити до 50 років. Знайомий запропонував посаду інспектора управління безпеки "Промінвестбанку". За два роки став заступником голови правління банку. Підготував науковопрактичний посібник "Безпека кредитної діяльності комерційного банку", методики з проблем банківської діяльності. По них і тепер учаться у деяких навчальних закладах МВС.
Комментарии
5