"Похожий на кучу дерьма, но и такое надо понимать": о чем говорят у памятника Моцарту во Львове

Пам'ятник композитору Францу Ксаверу Моцарту – сину Вольфганга Амадея – встановили у Львові, на площі Євгена Маланюка, 26 серпня. Скульптуру подарувала місту Міжнародна фундація "Моцартеум" з австрійського Зальцбурґа. Ініціаторкою проєкту стала диригентка 43‑річна Оксана Линів. Виготовив статую німець 55‑річний Себастіан Швайкерт. Пам'ятник жваво обговорюють у соцмережах. Активісти зареєстрували на сайті міськради дві петиції про його демонтаж. Жодна поки що не набрала необхідної для розгляду кількості голосів

18 вересня, 14:00

– Молоді люди, як вам скульптура? – запитує журналіст місцевого телеканалу в чоловіка й жінки, які розглядають пам'ятник. На вигляд їм не більш як по 35 років.

– Ах***на! – відповідають в один голос. Помічають камеру й повертаються спиною.

– А чим вона вам так подобається?

– Ви ж усе одно все перекрутите. Гарна, та й усе, – каже жінка.

– Щоб нас не давали в ефір. Бо до суду подам, – додає чоловік.

– Та ви й так спинами стоїте. Не дамо, – каже журналіст і йде до літнього чоловіка. Той зупиняється й на камеру каже, що скульптура жахлива.

 

– Сфоткай мене біля нього, – лисий чоловік зростом майже зі скульптуру обіймає її. Борода заплетена в косичку, у вусі – кілька сережок. – Або нє, чекай, стану, як він, – намагається відтворити композицію своїм тілом. Компанія, яка стоїть поруч, регоче.

– Ну, як вам тіп? – запитує хлопець, який фотографував.

– Та нє, норм, цікавий. Такого точно немає в Україні, – говорить високий. – Схожий на купу гівна, але й таке треба розуміти. От тіки нашо отой підмосток мармуровий зробили. Наші всюди своє щось мають доліпити. Галичєни, – сміється. – Ну шо, всі пофоткалися? То пішли в "Лемберґ" (паб неподалік площі Маланюка. – Країна).

– Я такого не панімаю, – жінка в плетеному кардигані звертається до супутниці з коротким фіолетовим волоссям і великими бурштиновими сережками. – А я, Олічка, таки панімаю мистецтво. Ти ж мєня знаєш.

– Та ліпше, ніж Чорновіл (пам'ятник В'ячеславові Чорноволу встановили навпроти Львівської обласної ради 2002 року. – Країна). У нього там рука більша за голову.

– Нє, ну рука там карікатурная. Но ето – гангрєна!

– Шо воно таке, про шо воно? Не могли мєсних скульпторів попросити зробити нормальний пам'ятник?

– Так наші ж усі номенклатурні. Як за Союзу ставили, так і досі штампують. Хіба в нас є щось хороше?

– Нє, ну подожді. Франко перед університетом хароший. Шевченко в центрє.

– Так Франка зі Сталіна переробили. Де б то ти бачила Франка в кітілі?

– Я ж карєнная. Це ти можеш не знати. Я скульптора Валєнтіна, госпаді, как єго…. Борисова, Борисенка лічно знаю! (один зі скульпторів пам'ятника Івану Франку, який встановили 1964 року. – Країна). Талантлівий мужчіна. Нічево він не переробляв. Класичний пам'ятник. Видно силу й мощь із парку! А це ліпьошка якась. Я так тоже могу.

– Чекай, думаєш в Австрії гірше знають, ніж у нас? Вони ж, напевне, якийсь сенс вклали. Треба почитати про то.

– Та шо чітать. Я, коли смотрю на мистецтво, віддихати хочу. Нашо мені оце думати? Дєнюжку відмили – і всьо.

17:00. Скульптуру розглядає пара – хлопець у картатій сорочці й дівчина в червоній сукні з коротким рукавом.

– Гіперболізована верхня частина тулуба означає, що на нього все життя приміряли батька. Дітям геніїв найважче жити, – каже дівчина.

– Тобто? – перепитує хлопець.

– Щоб зрозуміти цю роботу, достатньо почитати біографію сина Моцарта.

– То це не Моцарту пам'ятник, а синові?

– Так. Не сприймали його серйозно, весь час із батьком порівнювали. Казали, що йому легко все дається, бо ж був і забезпечений, і зв'язки мав.

– Не знав, що в Моцарта син був. І теж композитор.

– І не гірший за батька. Але бачиш, так і підписали: "син Моцарта". Не розумію, чого люди дивляться на форму, а не на суть.

– Та весь фейсбук гуде. Я ж думав, що це Моцарту, тому всі так возмущаються. Виходить, що не знають навіть, кому пам'ятник. Ну що, йдемо? В нас на шосту бронь у ресторані. Тебе потім відвезти в гуртожиток чи до мене поїдемо? – запитує хлопець.

– У гуртожиток. Завтра зранку забронювала собі клас. Гратиму.

– От так і возимося. Казав же, переїжджай до мене. Зможеш грати, скільки захочеш.

– А сусіда куди дінеш? Та й батьки не зрозуміють. Треба тебе спочатку з ними познайомити.

– То давай, скільки можна тягти.

– Страшно. Не знаю, що казатимуть.

19:00. На площі людно й галасливо. Усі лавки зайняті. Люди п'ють каву та пиво. Деякі фотографуються біля пам'ятника.

– Я хочу сказати тост, – кричить чоловік на вигляд років 20, у чорному довгому кардигані з каптуром. – Щоб цей рік був набагато легший, ніж наступний. Щоб ніхто не мав талонів, і викладачі не вий***вались!

Компанія регоче, стукаються пляшками з пивом.

– Дали тобі нову кімнату в гуртожитку? – запитує білявка в дівчини з витатуйованими на правій руці квітами.

– Після 300 баксів дали. Але вона не краща за попередню. Туалет розбитий. У душі треба сито міняти. А вікна взагалі на стройку виходять.

– А сусідка нормальна?

– Та ніби ок. Із філософського, четвертий курс. Засранка трохи, але я не лізтиму в її шафу.

– То 300 баксів за двомісну кімнату? Я стільки в місяць за квартиру віддаю. Сама живу, ніхто не заважає. Із Сихова важко в центр добиратися, але тобі з Пасічної так само.

– Іра, де я ті 300 в місяць візьму? Мені на роботі стільки не дають. Стипендії хіба на їжу вистачить. Наступного року мала вступатиме на юридичний. Тести навряд чи здасть добре. Батьки гроші складають. Візьму її до себе в кімнату. Правда, знов 300 доларів доведеться платити.

– Якщо ціни не зростуть, – відповідає подруга. – А що то у дворі таке будують?

– На факультеті казали, що новий гуртожиток. Будуть лише двомісні кімнати, в кожній душ і туалет.

– То, може, варто почекати?

– Вони поки побудують, то універ закінчимо. І ціни там будуть уже не 300.

Повз площу проходить літня пара. Чоловік у чорному костюмі, жінка – в довгій червоній спідниці. Несе потерту сумку. На обличчі – марлева маска. Сідають на лавку.

– Ай-яй-яй, що ж то вони таке наробили, – зітхає чоловік, дивлячись на пам'ятник.

– Раз таке поставили, значить, знають краще за нас. Нам необов'язково розуміти. Головне, щоб молодь понімала, – жінка знімає маску й ховає її в сумку.

– Та хіба молодим треба та культура? – киває на компанію студентів, які поруч п'ють пиво.

– А ми хіба не такими ж були?

– Та ми шось робили, якісь читання влаштовували, в театр ходили, на мітинги.

– Думаєш, вони не ходять? Може, більше за нас. Зараз щодня якісь мітинги, – дістає із сумки термос. З нього наливає у кришку і передає чоловікові.

– Солодила? – відсьорбує напій.

– Ая. Три ложки.

– Не чутно. Може, більше треба розколотити.

– Не вигадуй, колотила. Ти щось вредний стаєш, – трусить термос.

– Та не вредний я. Дивлюся на то всьо, і жаль бере.

– Роботи тобі бракує. Книжки читай або малюй. Нашо в хату приніс той мольберт і фарби?

– Натхнення немає. По-­твоєму, легко малювати, коли 30 років цього не робив?

– Згадуй. Чи думаєш, мені в хаті не нудно? То я собі вічно роботу вигадую. То лахи перебрати, то пляц­ка спекти. Не можна вічно той телєвізор дивитисі. Прийде пенсія, поїдемо в Славсько на пару днів. Зміниш обстановку, може, там помалюєш.

– Твоєї пенсії хіба на добу стане. А моєї – на білети.

– Стане, скіки стане. Тре десь вибратися. Знайдемо хату за 200 гривень на добу, самі готуватимемо. Вже економія. Тре рухатися.

– Так то воно, так, але ліпше я далі працював би. Хоч якісь люди, колєги. Був стимул зранку вставати. А так вмирати можна.

– Боже, що таке дурне верзеш?! А дітей на кого? Валі скоро родити, будеш тішитися внуком.

– Та що діти. Вони вже самі собі раду дають. Майже не приходять. Думаєш, внука часто приводитимуть? Чим ми їм поможем?

– Не ний, бо я тебе влуп­лю. Шо за чоловік, усе йому погано. Раз на місяць у люди вийшли, й то знервував!

×