7.30
Микола Шелест збирається на парад. Дістає із шафи синій формений піджак авіатора з нагородами. Штани від форми закороткі, тому одягає інші.
- Раніше кожні два роки давали талон на пошивку костюму. Цей у мене вже 15 років.
Коли виходить із маршрутки біля станції метро "Площа Льва Толстого", його вже чекає зять із онукою, шестикласницею Марією.
8.30
Ветеран із рідними займають місце на тротуарі навпроти виходу з метро "Хрещатик". У Будинку ветеранів Солом'янського району Києва міг узяти запрошення на ветеранську трибуну поруч із президентською. Всіх, хто в ній сидить, після святкового параду повезуть у ресторан "Будьмо!" та дві години частуватимуть під співи артистів. Але Микола Опанасович не захотів:
- Вистояти стільки важко для мене, - пояснює.
На вулиці потік людей усе прибуває. До початку параду ще півтори години. Двоє дівчат у білих блузках дарують ветерану по букету червоних гвоздик і бузку:
- Поздравляем вас!
- Спасибі, дєточки.
10.15
Після початку параду Микола Шелест вирішує прогулятися й виходить із натовпу перших рядів. Чекає на рідних біля кіоску з морозивом.
- Мобілізували мене 1941-го, - згадує, - з нашого й Бобровицького району 600 чоловік. Йшли своїм ходом до Білопілля Сумської області. Сопровождающий мав мішок грошей. Усім по пятьоркє дасть: "Ідіть по хатах, шукайте чим позавтракать". Так через 10 днів дійшли - і сотні нас не залишилося. Той коняку знайшов, тому ще щось сподобалося - і курс поміняв. Ті 500, які втекли, вернулися додому. А коли прийшли німці, староста мав право розписати з сусідкою, й тебе вже в Германію не тронуть, бо одружений. Пристроїлися, завели хазяйство, скот розводили. Поки 1943-го наші не повернулися - не забули ж, що ти втік, - і в чорній робі на форсірованіє Дніпра погнали. Беззбройних разом із штрафниками на мінне поле.
11.45
Парад майже закінчується. Хрещатиком ідуть "афганці". Микола Опанасович блукає поміж людей. Не може знайти своїх. Тюльпани, гвоздики, конвалії й рожеву троянду зв'язує носовичком, щоб не розпалися. Раз у раз підбігають діти й підносять по квітці.
- Якось було, дарували шоколадки. Поклав одну в піджак, а вона розплавилася. Тепер відразу ділю між дітьми.
З мікрофоном російського іспаномовного каналу RT підходить бородатий кореспондент. Просить сказати кілька слів.
- Спасибі Богу, що прожив до такого чудесного праздніка, - починає Микола Опанасович. - Хоча доволєн не всім. Захвачена трибуна, Верховна Рада ізбрана не по закону. Що це за вибори, коли ціла партія тих, хто більше грошей заплатить? Той же син Януковича тільки школу закінчив, а вже депутатом зробили. Оцим я недоволєн. А так, слава Богу. Вибачайте, не звиклий я інтерв'ю давати.
12.12
Так і не зустрівши зятя з онукою, йде до тролейбусної зупинки.
- Треба на Солом'янське кладовище заїхати, там наші екіпажі поховані. До 1963-го я не мав прописки в Києві. Їздив на роботу з Носовки - дружина там працювала вчителькою. Участочок узяв, хату построїв - "тарасову" мазанку. Потім отримав квартиру двокімнатну. На Борщагівці почав кооператив будувати - там зараз старша донька Віра живе. Чоловік її в 53 роки інсульт отримав, похоронила недавно. Молодша донька Раїса на дачі, але має сьогодні приїхати.
12.19
Дорогою до цвинтаря Микола Опанасович згадує, як працював у київському аеропорту "Жуляни":
- Заступаю якось на зміну. Раз - появляється начальник смєни Запорожець. Веде в центр ангара - "жучків" боявся: "Важных разговоров никогда не говорите, когда стены близко". А тут каже: "Микола Кутняк з вашої бригади підписав журнал "Соединенные Штаты Америки". Йому до Пасхи, Різдва будуть всякі посилочки слати, літературу. А тут за ним буде слєжка. Будуть інтєрєсоваться, що це за бригадир і що це за бригада комуністична, що журналами такими про США інтересується. Як його отговорить од подпіскі?" - питає.
Приводжу я Кутняка цього. Він: "О ні, слєжка мені не нужна, я самогонку гоню. А шо ж підписать?" - "Блокнот агітатора". - "Нашо він мені? Я любу кралю й так могу сагітіровать". - "Огоньок" - дорогий. Виписуй "Акушерство і гінекологія" - 3,60 на рік".
Через півроку приходить до мене цей Кутняк. "Яка розумна людина Григорій Іванович Запорожець, - розповідає. - Приїжджаю додому. Заходить чоловік, представляється жіночим лікарем: "Ви виписали журнал "Акушерство і гінекологія". А куди його діваєте? Бо в нас на Фастівський район тільки три номери дозволили". - "На хозяйственні нужди йде, - кажу. - Діти гортають, їм там шось інтересно". - "Ви його, будь-ласка, на хозяйственні не пускайте. А коли діти налюбуються, я буду приїжджати й забирати. За кожен журнал бутилку "Столичної" даватиму". 10 бутилок привіз ще за старі номери".
13.03
Микола Шелест хреститься при вході на Солом'янський цвинтар. Половину квітів залишає на могилах загиблих льотчиків.
- Треба щось і додому лишити, - говорить.
Присідає на лавці. Поруч сидить літній чоловік у сірому светрі й кепці з ціпком у руках.
- Зі святом! Чи вам невесело? - звертається до нього Микола Опанасович.
- Та ноги болять.
- А в кого вони зараз не болять. У мене теж отікають, ортрит. Пробачте за любопитство: з якого року народження?
- Молодше за вас, із 26-го. А де понабирали? - підводить руку до нагород Миколи Шелеста.
- Під Сталінградом. А ця за поранення. Осколок досі в плечі прощупується, але зажив. Інші - трудові: "Жовтневої революції", "Відмінник аерофлоту". Я тут в парку Островського колись довго на дошці висів.
14.24
Микола Опанасович рушає додому. На парапеті біля входу до гастроному п'яниці кричать услід: "Спасибо вам великолепное за жизнь!" Натикається на знайомого.
- На демонстрації був? - трохи не збиває його з ніг чолов'яга з кульком у руках.
- Ходив, ходив.
- Не зустрічав Лобанова? Єлє ходить. Він уже не піде. А ти молодець. Защітнік Сталінграда. Сьогодні буде кіно по телевізору.
- Я кіно не дивлюся, тільки новини. За кого ще спитати тебе, йолкі-палкі. Микола?
- Гетьман? Та вже год назад дуба врізав.
- А тут на днях Микола Миколаїч помер.
- Та ти шо? Любимий мій командир? - Опанасович відмахується, усмішка зникає з обличчя. Хреститься. - Я ж як стрічаюся, цілуюся з ним... Риков так слабо і почувається?
Заходить чоловік, представляється жіночим лікарем: "Ви виписали журнал "Акушерство і гінекологія"? За кожен журнал бутилку "Столичної" даватиму"
- Та перевернувся, тоже помер.
- Я ж із ним літав. Рядом живем і не знаєм... У нього в закусочній був бокал спеціальний, хрустальний. Приходить, вона вже йому достає. Питає: 100 чи 50 сьогодні? Нікому, крім нього, в цей бокал не наливала...
Микола Опанасович мовчки розвертається й іде.
15.30
У двокімнатній квартирі важке повітря. Двоє доньок на кухні розкачують тісто, змащують його томатною пастою. На святковий обід буде піца.
Онука в жовтій майці й куценькій чорній спідниці ставить на старий, 1960-х років, сервант вазу з квітами, які приніс дід. Переважно дівчинка живе тут. Учиться в шостому класі ліцею при Політехнічному інституті, їздити з Харківського масиву, де мешкають батьки, їй незручно.
На стінах саморобні фанерні рамки із фотографіями Миколи Опанасовича в молодості, дружини, дітей, онуків. Над дверима до сусідньої кімнати - портрет Тараса Шевченка. Поруч копія "Мисливців на привалі".
- Я - болєльщик вирізання лобзиком. Коли пенсія мала була, виносив пейзажні рамки на Майдан, продавав по 10 гривень.
Із шухляди дістає нагрудний номер марафонця.
- Кожний год із 1995-го ходжу на пробіг під каштанами. Там що - п'ять кілометрів лише: 200 метрів пробіг, 100 пройшов. Як найстаршому учаснику завжди бездєлушки ненужні дають. Тільки раз п'ять тюбиків мазі від артриту подарували.
15.59
Перед телевізором жінки ставлять стіл із кухні. Микола Опанасович бере з серванту пляшку коньяку "Таврія", перев'язану георгіївською стрічкою.
- Це, напевно, дочка подарок принесла. Вип'ю стопарик, а може й сто п'ятдесят. І не піду вже нікуди сьогодні. Як салютують із Солом'янської площі, мені і з балкона буде видно.
22.00
Микола Опанасович лягає спати. Завтра продовжить вирізати лобзиком поличку для дочки. Обіцяв закінчити до Дня перемоги, та не встиг.
3 
1
Комментарии