Про що говорили на столичному майдані Незалежності під час відзначення восьмої річниці помаранчевої революції

22 листопада, 16.55

– Відійдіть! Тут проводяться роботи по встановленню новорічної ялинки, – відтісняє людей із майданчика перед монументом Незалежності капітан міліції.

Із його нагрудних кишень стирчать дві рації. Капітану допомагають із десяток правоохоронців. Посунувши людей до сходів, вони відгороджують майданчик металевими парканами, стають за ними.

– Послухайте, рішення суду про заборону нашої акції не-ма-є! Чому ви нас витискаєте? – звертається до капітана 38-річний Сергій Коваленко, голова громадської організації "Луганці".

Тримає повідомлення про проведення акції. На шиї – помаранчевий ­шалик. Разом із трьома активістами зранку приїхав до Києва, щоб відзначити восьму річницю помаранчевої революції. Протягом дня до них приєдналися з 50 людей.

– У мене наказ, – відповідає міліціонер.

– Та вони за ковбасу батька приб'ють! – вигукує чоловік у чорному плащі й такому ж капелюсі. ­Стоїть навпроти міліціонера, між ними паркан. – Увечері в мене на Оболоні ні одного міліціонера не знайдеш, а тут усіх і не порахуєш! Вам свої обов'язки виконувати треба: по підворотнях стояти і бандитів ловити. А ви тут гроші з податків проїдаєте. Цілий день нічого тут не було, а тепер: "Роботи будуть!" Які роботи? Кого ви дурите?

Міліціонер мовчки відходить.

– Шановні, шикуймося, – Олег Покляцький, член Коаліції учасників помаранчевої революції, у мегафон звертається до ­мітингувальників. – Хто підтримує помаранчеву революцію – переходимо до входу в ­Голов­поштамт.

– Давайте, бо що це таке – сидимо і чухаємось. Ще й тут ділимося. Мені один дядько, старіший трохи за мене, ще перед виборами казав: ­"Революцію повинні зробити ми, бо діти наші її не зроблять", – жінка років 60 звертається до ровесниці, що стоїть поруч. – Правильно говорить! Я в училищі українську викладаю – то молодим все пофіг. Їх усіх пивом прибаюкали та сигаретами. "А что? А мне хорошо!" – перекривляє когось. – Плюнуть хочеться: що в тебе "хорошо"? Ти ж живеш у материній квартирі на материну зарплату!

За кілька метрів від підземного переходу стоїть літній вусань зі стрічкою "Наша Україна" на голові. Розмовляє з чоловіком ­років 35 у пальті й спортивній ­шапці, що п'є каву з пластикового стаканчика.

– Давай так: у Конгресі Америки за шість років прийняли тільки ­п'ятьох людей такого рівня, як Нельсон Мандела. І серед тих людей – Ющенко. То як це Ющенка світ не визнав? – говорить вусань.

– Его признали благодаря народу, который вышел в его поддержку, – з легким англійським акцентом відповідає молодший. – А потом чем он занимался – пять лет? Да, он поднял вопрос Голодомора. А что он сделал, чтобы людям лучше было жить? ­Поборол коррупцию?

– Ви мало знаєте. Я вам скажу як ­шведу.

– Я датчанин. Это как если Россия и Украина – один хрен.

– Вибачте, мені почулося, що ви сказали "швед", – вусань прикладає руку до серця. – Ви не маєте морального права судити Ющенка, бо не розумієте України. Його будуть згадувати в одному ряду з Мазепою, Петлюрою, Хмельницьким і Грушевським. Це я вам як історик кажу!

– Я 12 лет живу здесь и занимаюсь пониманием Украины, как историк и журналист, – усміхається іноземець. – Ющенко как президент был огромным разочарованием. ­Тогда надо было не просто ­стоять и кричать "Ющенко!", а поставить ему условия. Демократия – не вещь, которую покупаешь в магазине. ­Бороться надо было дальше. А Тимо­шенко работала с Лазаренко в 1996-м и получила монополию на перепродажи газа для востока Украины. И платила Лазаренко откаты. Но это я не утверждаю.

– О-о-о! – підіймає догори вказівний палець вусань. – Тепер я бачу, що ви знаєте, хто така Тимошенко. Але якщо ви справді досліджуєте Україну, то чому не хочете розмовляти українською мовою? Російську ж знаєте. Але це мова колонізаторів.

– Я прошу прощения, – трохи задирає підборіддя данець. – Сто лет назад большинство населения Киева тоже говорило на русском языке. В городах украинцев было мало – там исторически жили немцы, ­россияне, евреи, поляки. ­Евреев и поляков во время войны или уничтожили, или они сами выехали. ­Население Львова на 90 процентов обновилось после войны. Украин­скими города стали благодаря совместным усилиям Гитлера и Сталина. Такая историческая ирония.

– Вибачте, якщо ви будете розповідать про Данію, я вам буду дуже дякувати, – знову кладе руку на серце вусань. – Але якщо я вам розповідатиму про Данію, якої не знаю, ви скажете: "Хіба можна з такою людиною говорити: вона чи якась непорядна чи ще якась не така?"

Озирається. Бачить, під Голов­поштамтом гурт людей.

– Ну, добре, дякую, – простягає руку данцю. Той її тисне. – Будьте здорові!

– Вы неправильно сказали. Надо сказать "Слава Украине!"

– Героям слава! – усміхається вусань.

Навпроти входу в Головпоштамт із півтисячі людей. Політики і громадські діячі виступають, стоячи на бордюрі. Мітингувальник у вишиванці під спортивною курточкою вимахує американським прапором. До нього підходить сивобородий чоловік в окулярах.

– Ви розумієте, що коли з'явитеся з цим прапором в якомусь московському журналі, то будете виглядати як провокатор. Усвідомлюєте це? – дивиться поверх окулярів.

– Ні, не усвідомлюю, – дивується власник прапора. – Чому?

– Вийде фотографія з одним прапором і матеріал "Річниця Майдану проплачена американцями".

– Люди, які вірять брехні – нехай вірять! – махає вільною рукою чоловік. – Багато таких є. А ви згадайте Майдан: яких прапорів там ­тільки не було. І хоч би що там Москва брехала – нічого їм тоді не помогло. Вони і тепер одного слова "майдан" боя­ться. Я від себе – як громадянин Сполучених Штатів. 14 років там живу. І сюди приїхав, бо американський народ теж підтримує Майдан.

Бородань набирає у груди повітря, потім зітхає.

– Окей. Добре, дякую. Приємно було поспілкуватися, – каже.

– Мені також. До побачення.

Тиснуть руки.

22.00. Вздовж вул. Хрещатик ­стоять два автобуси з "беркутівцями". ­Поряд зо два десятки правоохоронців. 2 год. тому, під час спроби ­мітингувальників встановити символічний намет під монументом Незалежності, затримали сімох активістів. Навпроти "беркутівців" на сходах стоять приблизно сто людей. Вирішили не розходитися, доки не дізнаються, що відбувається із затриманими.

– 70 років залізного занавісу і неволі – і ми все одно залишаємося бидлом, – каже жінка в чорно-білому пальті й окулярах. Стоїть за кілька метрів від міліцейського ­автобуса. Розмовляє з бороданем, що повісив сумку через плече, та сивим вусатим чоловіком із помаранчевою стрічкою й портретом Тимошенко на грудях. – Вони нас фальсифікують, обманюють, гноблять, а ми тільки усміхаємося й кричимо, що Януковичу – ганьба. Та яка ж йому ганьба? Йому слава, бо він дурнуватий і керує розумними людьми! Бояться тих олігархів, хоч з ними воювати дуже просто – півтисячі пластикових бомб, і всі їх банки й супермаркети злетять у повітря. Хай вони вийдуть із тих кабінетів, і хай туди підуть люди, яким ми довіряємо. В 2004-му це спрацювало. Просто не та людина тоді руку на Біблію поклала. А буде Юля президентом – буде в нас усе ­добре.

– До Юлі у мене є серйозні претензії. Те, що вона зараз сидить – вона, бідолашна, забезпечила роками, коли була при владі й не робила того, що мала, – не погоджується бородань. – Коли в Печерському суді власні справи вирішувала отако, – чоловік клацає пальцями. – І партнерство з Ігорем Марковим – "Марадоною" – їй можна згадати, і тушки. Боюся, що якби вона була зараз президентом, то в нас були б трошки інші, але теж серйозні проблеми.

– Були б, – погоджується сивий вусань. – Але якщо вона тепер, після тюрми, стане президентом – то буде набагато краще.

– Такий наш шлях, – говорить жінка. – Хоч це навіть не шлях, а, не знаю, якась траншея!

×