Фортецю Охтирка заклали поляки 1641 року, щоб оборонятися від Росії. Назва з тюркської означає "лінива ріка", за іншою версією – "біла фортеця". Місцевий слобідський козацький полк 1709-го чинив активний опір шведському війську й те не змогло захопити місто.

У Охтирському гусарському полку служив російський поет Михайло Лермонтов.

У XVIII ст. в місті з'являється перша в Російській імперії тютюнова фабрика, пізніше – заводи з виробництва посуду й віконного скла. На ярмарках особливий попит мали охтирські килими. 1903-го в місті було шість цегельних заводів.

Тепер у Охтирці живуть 49 тис. людей. Працює видобувна компанія "Охтирканафтогаз". Довкола міста видобувають половину ­всієї української нафти. Також є пивзавод, сиркомбінат, м'ясокомбінат. Колись потужні підприємства "Нафтопроммаш" і "Охтирсільмаш" торік збанкрутували.

Тут народилися письменник Іван Багряний, оперний співак Петро Білинник, полковник армії УНР Олекса Воронів, архітектор Петро Ярославський.

За незалежність ­України 1 грудня 1991 року проголосували 90% охтирців. ­Торік на парламентських виборах найбільше голосів здобула Об'єднана опозиція – 34%, у "регіоналів" 22%, в УДАРу – 16,5%, у Компартії – 15%. "Свобода" набрала менш як 5%.

– Прославились, шо називається, капітально. Вся Україна гуде тепер. Ще, гляди, благодарить Мірошниченка будем, шо взнали про ­Охтирку, – чоловік у камуфляжній робі й засмальцьованій шапці озирається на рештки пам'ятника Леніну, зруйнованого 16 лютого. – До горсовєта вам прямо, ­зразу за судом. Уй йо! – очі чоловіка натрапляють на афішу вистави "Собачье сердце" Московського незалежного театру. Спльовує: – Ніхрєна собі, сємсят гривень? Та шоб ви здохли, сємсят гривень за театр.

Усі органи влади в Охтирці розташовані на вул. Жовтневій. ­Міліція – у старій облицьованій плиткою двоповерхівці. Суд недавно відремонтували, тепер його стіни кислотно­­зелені. Мерія в дореволюційному будинку. Навпроти неї краєзнавчий музей, перший поверх у якого орендує магазин "Чип і Дейл" – ювелірні вироби та ікони.

– Тільки не кажіть, що ви про історію Охтирки слухать прийшли, – насторожено говорить виконувач обов'язків мера 38­річний Олександр ­Цілуйко.

Леніна повалили кілька днів тому, тож місто лише про це й балакає. ­Навіть місцева жіноча газета "Роксолана макси" надрукувала кадри руйнування на першій сторінці. Перед тим як прийняти журналістів, ­Цілуйко сварив керівника місцевого відділу МВС за пасивність. Правоохоронці практично не заважали "свободівцям" на чолі з 37­річним народним депутатом Ігорем Мірошниченком розбивати статую.

– А тепер думаю: і слава Богу, – каже міський голова.

Просимо розказати про Охтирку. Мер починає вихваляти місто. Середня зарплатня – 2545 грн. це більше, ніж у Сумах. Діють три православні храми й десяток церков. Місцевий пивзавод – найстаріший на Слобожанщині, скоро святкуватиме 100 років. Там виготовляють увесь "Живчик", який продається в Україні. Музична школа краща за сумську, а вихованці балетної студії днями виступали в Донецьку. Навіть футбольний клуб "­Нафтовик" почав краще грати.

– Колись тут був гусарський полк, та й зараз військові частини є. У нас ходе анєкдот, що Харков – це пригород Охтирки. Бо раніше Охтирка була полковим містом і більша за нього. А Харкову пощастило лише з одної причини – євреї оселились там і почали його розбудовувать.

За спиною Цілуйка великий портрет Віктора Януковича. Мер – у Партії регіонів, хоч і визнає: її позиції в місті послабшали. На останніх виборах по мажоритарці перемогла кандидат від Об'єднаної опозиції Ірина Купрейчик, дарма що харків'янка. А "Свобода", яка раніше мала 34 голоси, отримала 1800.

– Охтирчани ні за, ні проти Леніна. Їх обурив метод, коли хтось з іншого міста приїздить і починає казати, як нам тут жить. Треба було внести пропозицію й дати громаді вирішити, – нарешті мер зачіпає болючу тему. – У кожного своя правда. Але ж є закони, які мають соблюдати й народні обранці. Була в мене бесіда з Володимиром Даниленком, комуністичним народним депутатом. Під міською радою стоїть, куре. Кажу, в нас на території міста діє заборона куріння в громадських місцях. Та й закон уже ж ви прийняли. А він: "А ми за нього, думаєш, голосували?" І протокол на нього не складеш, бо ж депутат.

Олександр Цілуйко перераховує, що треба місту терміново: перекрити дахи в школах і відремонтувати два шкільні басейни, звести ще один дитсадок, сцену в міському центрі дозвілля і об'їзну дорогу. 40 млн грн бракує на добудову нового приміщення райлікарні. У старих її корпусах найсвіжіший ремонт – 1968 року.

– На щастя, маємо новий морг, ­найкращий в області, – хвалиться голова. – Старий був посеред лікарняної території, у капличці ­напіврозваленій.

– Вікна родільного отдєлєнія якраз на морг виходять. Невесела картина. Рожениці в себе уголок з іконами там зробили, – завгосп райлікарні 55­річний Микола Кальченко всміхається, показуючи золоті зуби.

Намагається відкрити двері ­каплички­моргу. Вона з темно­­коричневої, майже чорної від часу цегли. Над дверима – широка й довга тріщина. ­Поблизу в подібному стані колишній будинок священика, в якому зараз адміністрація лікарні.

– Тільки там підлога дірява, глядіть, не проваліться, – попереджає Кальченко.

Дошки під лінолеумом трухляві. ­Посеред каплички – стос шиферу. З одного боку стоїть обмотана марлею 4­метрова бамбукова паля: її дістав завгосп, щоб знімати павутиння з високих стін. Де колись був вівтар – стелаж із ембріонами в бутлях. кілька банок розбилися. Приміщенням гуляє ­вітер.

– Це намолене місце. Отець Євгеній, архієрей, каже: "Єслі перейдете в нове приміщення, то я напишу, що в оренду беру цю церкву чи ще якось забираю", – розповідає Микола ­Пилипович.

Підтримувати старі будівлі допомагають підприємці.

– К прімєру, нада 10 брусків дерев'яних. Ну, лікарня ж це як вроді святе. От вони й кажуть, нема питань, приїжджайте. А так один брусок коштує 9 гривень, і ось уже 90 гривень він, щитай, подарив.

Кальченко пропонує подивитися нову лікарню. Після тривалого "замороженого" стану два роки тому її почали добудовувати. Сідаємо в "Ниву" кольору гнилої вишні, їдемо приблизно 1 км. У всіх корпусах – металопластикові вікна. Підходить виконувач обов'язків головлікаря 34­річний Андрій Шевченко – жвавий, коротко стрижений, міцної статури.

– Я теж футболістом колись був, – коментує однакові із зірковим спортсменом ім'я й прізвище. – Чотири года прожив у школі­інтернаті "Динамо". А тепер завєдую кожвєнотдєлєнієм. Дерматолог.

Веде у харчоблок – він має найближчим часом запрацювати. Туди завезли просіювач борошна, міксер, хліборізку, духовки й навіть машинку для миття яєць.

– На тій неділі до нас губернатор приїжджав, вгощали з нового обладнання, – каже шеф­кухар 48­­річна Лариса Іванівна. Зранку з напарницею вони почистили 120 кг картоплі вручну. Працює тут 18 років. – А вчора на обід були пиріжки й кисіль. ­Треба було наліпити на 210 чоловік. Теж вручну робили.

– хорошо здесь, конечно. Жаль, в районе жалуются, что на местах больницы закрывают, – приєднується до розмови помічниця мера Алла, тендітна білявка в чорній шубі.

– Слово "закривають" викликає якусь негативну реакцію. Реформують, реформують, – уточнює головлікар.

– Из Киева нам говорят – оптимизация.

– Ви підійдіть до нашого завгоспа й скажіть: "У нас оптимізация, ми вашу больницю закриєм". Тільки зразу тікайте, бо вила схватить, – сміється лікар.

– Давайте до магазину АТБ ­під'їду. Впізнаєте мене по жовтій "копійці", – домовляємося про зустріч із отцем Андрієм Бринчаком.

Він – настоятель храму Успіння Божої Матері, що належить одній з двох місцевих церковних громад Київського патріархату. Цій общині ­належить земля на площі Леніна, разом із територією під розваленим пам'ятником. На ній поступово відбудовують зруйнований комуністами Свято­Успенський собор.

"Жигулі" панотця старенькі. Розказує, що відновлює з ними вже третій храм на Сумщині, два попередні – в сусідніх районах. Днями церковні двері на даху привіз.

Андрій Бринчак – бойко, родом зі Львівщини. Має в роду багато священиків.

– Сідайте, покажу, де вже 15 років община збирається, – каже і везе темними вуличками. Зупиняємось біля елеватора. – Це віряни самі колись скинулись на хату, – отець Андрій відчиняє зелену хвіртку. Засув з іншого боку зламався, то прив'язує її мотузкою. – Цю хатину ніхто купувати не хотів, бо біля промзони стоїть. Та й стара вже.

Усередині – сіни й кімната на 15 кв. м. У кутку стоїть "буржуйка", димар перетинає стіну по діагоналі й виходить через вікно. На низькій стелі дві лампи, однак усе одно тьмяно. Стіни завішані іконами. Холодно, з ротів іде пара.

– Тут аварійна ситуація, не дай Бог щось станеться. Скільки листів у мерію слали, але тільки 2006­го нам виділили земельну ділянку під будівництво храму. Всі церкви, що були, передані Московському патріархату. Тільки українці мають платити гроші, щоб молитися на своїй землі.

За законом, землю відводять церквам у безоплатне безстрокове користування. Однак ділянка на площі Леніна в оренді, щомісяця громада платить за неї 1015 грн. Священик дістає з­за вівтаря модель майбутнього храму. Це три білі споруди – капличка, більший собор і дзвіниця. Говорить, майже такі, як були до 1930­х.

– Скільки зараз прихожан – важко сказати. Коли прийде 30 людей, а на свята 450 назбирується. Людей, які дають гроші на розбудову храму, – дуже багато. Я все занотовую, – відкриває загальний зошит. На пожовклому папері список прізвищ і сума пожертви. Трапляються 5 грн, 20, зрідка 100. – А як же? Я ж маю відчитатися перед людьми. Як дасть Бог, на Пасху вже зайдемо служити в недобудований храм.

Пропонує відвезти до готелю. Доро­гою розповідає, як державну допомогу після народження дитини витратив на оформлення документів для будівництва – бо церква втратила б ділянку. Каже, живе з дружиною й донькою в гуртожитку, але цілком ­задоволений.

Приїхали, отець Андрій вимикає двигун, і ще довго розмовляємо в темряві.

– Охтирка – маленьке містечко, тут усе дуже переплетене. Гуртожитком завідує активний комуніст. А я там заборгував трохи, то переживаю тепер – виселять чи ні. А Вікторія Бабич – депутатка, яка бореться за Леніна, – має проблеми зі здоров'ям, на жаль. Відсутня одна нирка, підвищений тиск, гіпертонічні кризи вже не раз були. Моя дружина – медсестра, робить їй уколи постійно.

Уранці наступного дня сніг із золотистими камінцями – уламками пам'ятника – з усмішкою змітає на площі прибиральниця Галина, 53 роки.

– Та забрали б його кудись на задвірки, ціленький би стояв. А то скільки впиралися. Він нам дуже харошого, в принципі, нічого не зробив. В Америці ленінізму не було – і люди он як живуть. А ми 600 рублів получаєм, і должни буть довольні, – витирає чоло, поправляє хустку. – Нас, канєшно, на Леніні воспитували, но там же ж не все правда. Скіки людей унічтожили? Єслі б осталася еліта, то ми по­другому б жили. А кого ж вони оставили? П'яниці, тунєядці й отакі, якими можна править!

На міському інтернет­форумі майдан, який підмітає Галина, прозвали "площею напів­Леніна", рештки монумента – пам'ятником ногам.

– Если мы его сейчас не восстановим, они тут Шевченко себе поставят, – вигукує біля пам'ятника літній охтирчанин.

Недалеко від постаменту стоїть намет КПУ, двоє робітників довбають черевики скульптури. Оцінюють, як прибрати ноги.

– Автор памятника умер недавно. Только он знал, как Ленин здесь устроен, – пояснює сухенький чоловік в окулярах і ондатровій шапці.

Назватись відмовляється. Каже лише, що з райкому компартії і встановити нового Леніна для нього – справа честі. Новий пам'ятник, за чутками, вже привезли з Сум. Там знайшовся один незадіяний.

Активність комуністів привернула увагу отця Андрія – він викликав міліцію. Правоохоронці стоять на площі, рахують і опитують людей.

– Так главне, шо характєрно, як зірвали церкву, то ніхто не собирався тута, – підходить до капітана міліції 76­річний Геннадій Йосипович.

Той знизує плечима. Чоловік із намету Компартії, почувши це, кричить:

– Я храму не помню, а пам'ятник Леніну помню! І вообще, ваша церква робочі місця тут не дасть.

За 20 м, за церквою, зібрались націонал­демократи – до двох десятків людей передпенсійного та пенсійного віку.

– Ось кажуть: "Ленін – теж історія наша. Хай стоїть, він не міша". Та не можна ж так! Це – інфекція. Як в людини є якесь хворе місце, чиряк. Якщо його не видалити, він все тіло охопить, – каже високий чоловік у сірому пальті й шалику Української народної партії. Називається Адольфом Кутовим, 67 років. Він 1989­го створив перше на Сумщині відділення Руху. – Зараз здоров'я не дозволяє активно політикою займатися. Та й лідерів потрібних нема. А як патріот я, – робить паузу, – ще живу.

17 років тому міськрада вирішила масово перейменувати в місті вулиці. Люди приносять і показують набраний на друкарській машинці документ. Замість вулиці Двадцятого партз'їзду там – вулиця Хвильового. Вулиця Дзержинського мала стати Незалежності, Червоного орача – Гусинською, Жовтнева – Бульварною, провулок Артема – провулком Василя Стуса. Всього 49 назв.

– Навіть таблички зробили. Народний рух 1995­го мав у міськраді більшість. Якраз паспорти тоді міняли, зручно було б, – згадує 60­річний Володимир Мандич. Він сидить у білому "кубику" Renault на місці водія. Вийти не може: ноги хворі з дитинства. – Але ця більшість була ситуативна. Шукали місце ближче до влади. А в нас не було досвіду. Ми чекали­чекали, доки не обрали нову міськраду. А в неї рухівців лише двоє пройшло. От і все.

Одне з найпопулярніших ­серед молоді місць в Охтирці – ресторан ­Burger Club, місцевий клон "Макдональдза". Найдорожчий гамбургер – 20 грн, котлети в ньому з рисом, замість салату – листок капусти. За одним зі столиків сидять троє підлітків. Чути уривки розмови.

– Курсовий проект щас 350 стоє. Це без защіти, просто шоб написали тобі все, – розказує старший. – А на защіті будете малювать. Треба намалювати деталь і зробить рощоти.

– Эй, официант! Пивка принеси еще! – гукають за сусіднім столом.

– У нас здесь самообслуживание.

– Ну что ты, в самом деле. Ну в честь праздника. День защиты отечества же завтра!

Насупившись, касир приносить пива.

Увечері люди збираються біля пам'ятника напів­Леніну. По радіо лунає свіжа пісня російського поп­­гурту "Дискотека Авария" – "Ноги­ноги". Молодь регоче, старші намагаються не звертати уваги. Чимало гуляють із собаками на повідках, котять дитячі візки. Обійнявшись за плечі, стоять 40­річний митний брокер Андрій та 37­річний електрик Валерій.

– Так надо ж осмысливать это все, – каже брокер, вже напідпитку.

– А зачем осмысливать? – електрик так само випив.

– Мы живём в одной стране. Сейчас надо осмысливать, блин, Януковича.

Підлітки п'ють пиво, лузають насіння. Потоптали недавно висаджені молоді сосонки, пахне хвоєю.

– Раньше эти сопляки хоть не бегали пьяные по улицам, – тихо каже Валерій Анатолієві. – А теперь я ребенка выпускать боюсь и жену с работы встречаю вечером.

Дорогою від площі натрапляємо на компанію, яку щойно вигнали з бару. Хлопці б'ються. Один нерухомо лежить на землі. У кількох тече кров.

– Вы знаете, они опять его поставили. Там же, тоже золотой, – 12 березня о 7.20 телефонує стурбована помічниця мера Алла. – Так что, если вам понравился наш город, – приезжайте еще.

– А перед тим будівельна інспекція провела непланову перевірку храму, – розказує отець Андрій. – Спеціально в суботу приїхав начальник із Сум з уже готовим рішенням. Сказав: "Землю відведено з порушеннями. Продовжите будувати – оштрафуємо на 100 тисяч гривень". Тепер у храм я не можу навіть зайти.

×