Фортецю Охтирка заклали поляки 1641 року, щоб оборонятися від Росії. Назва з тюркської означає "лінива ріка", за іншою версією – "біла фортеця". Місцевий слобідський козацький полк 1709-го чинив активний опір шведському війську й те не змогло захопити місто.
У Охтирському гусарському полку служив російський поет Михайло Лермонтов.
У XVIII ст. в місті з'являється перша в Російській імперії тютюнова фабрика, пізніше – заводи з виробництва посуду й віконного скла. На ярмарках особливий попит мали охтирські килими. 1903-го в місті було шість цегельних заводів.
Тепер у Охтирці живуть 49 тис. людей. Працює видобувна компанія "Охтирканафтогаз". Довкола міста видобувають половину всієї української нафти. Також є пивзавод, сиркомбінат, м'ясокомбінат. Колись потужні підприємства "Нафтопроммаш" і "Охтирсільмаш" торік збанкрутували.
Тут народилися письменник Іван Багряний, оперний співак Петро Білинник, полковник армії УНР Олекса Воронів, архітектор Петро Ярославський.
За незалежність України 1 грудня 1991 року проголосували 90% охтирців. Торік на парламентських виборах найбільше голосів здобула Об'єднана опозиція – 34%, у "регіоналів" 22%, в УДАРу – 16,5%, у Компартії – 15%. "Свобода" набрала менш як 5%.
– Прославились, шо називається, капітально. Вся Україна гуде тепер. Ще, гляди, благодарить Мірошниченка будем, шо взнали про Охтирку, – чоловік у камуфляжній робі й засмальцьованій шапці озирається на рештки пам'ятника Леніну, зруйнованого 16 лютого. – До горсовєта вам прямо, зразу за судом. Уй йо! – очі чоловіка натрапляють на афішу вистави "Собачье сердце" Московського незалежного театру. Спльовує: – Ніхрєна собі, сємсят гривень? Та шоб ви здохли, сємсят гривень за театр.
Усі органи влади в Охтирці розташовані на вул. Жовтневій. Міліція – у старій облицьованій плиткою двоповерхівці. Суд недавно відремонтували, тепер його стіни кислотнозелені. Мерія в дореволюційному будинку. Навпроти неї краєзнавчий музей, перший поверх у якого орендує магазин "Чип і Дейл" – ювелірні вироби та ікони.
– Тільки не кажіть, що ви про історію Охтирки слухать прийшли, – насторожено говорить виконувач обов'язків мера 38річний Олександр Цілуйко.
Леніна повалили кілька днів тому, тож місто лише про це й балакає. Навіть місцева жіноча газета "Роксолана макси" надрукувала кадри руйнування на першій сторінці. Перед тим як прийняти журналістів, Цілуйко сварив керівника місцевого відділу МВС за пасивність. Правоохоронці практично не заважали "свободівцям" на чолі з 37річним народним депутатом Ігорем Мірошниченком розбивати статую.
– А тепер думаю: і слава Богу, – каже міський голова.
Просимо розказати про Охтирку. Мер починає вихваляти місто. Середня зарплатня – 2545 грн. це більше, ніж у Сумах. Діють три православні храми й десяток церков. Місцевий пивзавод – найстаріший на Слобожанщині, скоро святкуватиме 100 років. Там виготовляють увесь "Живчик", який продається в Україні. Музична школа краща за сумську, а вихованці балетної студії днями виступали в Донецьку. Навіть футбольний клуб "Нафтовик" почав краще грати.
– Колись тут був гусарський полк, та й зараз військові частини є. У нас ходе анєкдот, що Харков – це пригород Охтирки. Бо раніше Охтирка була полковим містом і більша за нього. А Харкову пощастило лише з одної причини – євреї оселились там і почали його розбудовувать.
За спиною Цілуйка великий портрет Віктора Януковича. Мер – у Партії регіонів, хоч і визнає: її позиції в місті послабшали. На останніх виборах по мажоритарці перемогла кандидат від Об'єднаної опозиції Ірина Купрейчик, дарма що харків'янка. А "Свобода", яка раніше мала 34 голоси, отримала 1800.
– Охтирчани ні за, ні проти Леніна. Їх обурив метод, коли хтось з іншого міста приїздить і починає казати, як нам тут жить. Треба було внести пропозицію й дати громаді вирішити, – нарешті мер зачіпає болючу тему. – У кожного своя правда. Але ж є закони, які мають соблюдати й народні обранці. Була в мене бесіда з Володимиром Даниленком, комуністичним народним депутатом. Під міською радою стоїть, куре. Кажу, в нас на території міста діє заборона куріння в громадських місцях. Та й закон уже ж ви прийняли. А він: "А ми за нього, думаєш, голосували?" І протокол на нього не складеш, бо ж депутат.
Олександр Цілуйко перераховує, що треба місту терміново: перекрити дахи в школах і відремонтувати два шкільні басейни, звести ще один дитсадок, сцену в міському центрі дозвілля і об'їзну дорогу. 40 млн грн бракує на добудову нового приміщення райлікарні. У старих її корпусах найсвіжіший ремонт – 1968 року.
– На щастя, маємо новий морг, найкращий в області, – хвалиться голова. – Старий був посеред лікарняної території, у капличці напіврозваленій.
– Вікна родільного отдєлєнія якраз на морг виходять. Невесела картина. Рожениці в себе уголок з іконами там зробили, – завгосп райлікарні 55річний Микола Кальченко всміхається, показуючи золоті зуби.
Намагається відкрити двері капличкиморгу. Вона з темнокоричневої, майже чорної від часу цегли. Над дверима – широка й довга тріщина. Поблизу в подібному стані колишній будинок священика, в якому зараз адміністрація лікарні.
– Тільки там підлога дірява, глядіть, не проваліться, – попереджає Кальченко.
Дошки під лінолеумом трухляві. Посеред каплички – стос шиферу. З одного боку стоїть обмотана марлею 4метрова бамбукова паля: її дістав завгосп, щоб знімати павутиння з високих стін. Де колись був вівтар – стелаж із ембріонами в бутлях. кілька банок розбилися. Приміщенням гуляє вітер.
– Це намолене місце. Отець Євгеній, архієрей, каже: "Єслі перейдете в нове приміщення, то я напишу, що в оренду беру цю церкву чи ще якось забираю", – розповідає Микола Пилипович.
Підтримувати старі будівлі допомагають підприємці.
– К прімєру, нада 10 брусків дерев'яних. Ну, лікарня ж це як вроді святе. От вони й кажуть, нема питань, приїжджайте. А так один брусок коштує 9 гривень, і ось уже 90 гривень він, щитай, подарив.
Кальченко пропонує подивитися нову лікарню. Після тривалого "замороженого" стану два роки тому її почали добудовувати. Сідаємо в "Ниву" кольору гнилої вишні, їдемо приблизно 1 км. У всіх корпусах – металопластикові вікна. Підходить виконувач обов'язків головлікаря 34річний Андрій Шевченко – жвавий, коротко стрижений, міцної статури.
– Я теж футболістом колись був, – коментує однакові із зірковим спортсменом ім'я й прізвище. – Чотири года прожив у школіінтернаті "Динамо". А тепер завєдую кожвєнотдєлєнієм. Дерматолог.
Веде у харчоблок – він має найближчим часом запрацювати. Туди завезли просіювач борошна, міксер, хліборізку, духовки й навіть машинку для миття яєць.
– На тій неділі до нас губернатор приїжджав, вгощали з нового обладнання, – каже шефкухар 48річна Лариса Іванівна. Зранку з напарницею вони почистили 120 кг картоплі вручну. Працює тут 18 років. – А вчора на обід були пиріжки й кисіль. Треба було наліпити на 210 чоловік. Теж вручну робили.
– хорошо здесь, конечно. Жаль, в районе жалуются, что на местах больницы закрывают, – приєднується до розмови помічниця мера Алла, тендітна білявка в чорній шубі.
– Слово "закривають" викликає якусь негативну реакцію. Реформують, реформують, – уточнює головлікар.
– Из Киева нам говорят – оптимизация.
– Ви підійдіть до нашого завгоспа й скажіть: "У нас оптимізация, ми вашу больницю закриєм". Тільки зразу тікайте, бо вила схватить, – сміється лікар.
– Давайте до магазину АТБ під'їду. Впізнаєте мене по жовтій "копійці", – домовляємося про зустріч із отцем Андрієм Бринчаком.
Він – настоятель храму Успіння Божої Матері, що належить одній з двох місцевих церковних громад Київського патріархату. Цій общині належить земля на площі Леніна, разом із територією під розваленим пам'ятником. На ній поступово відбудовують зруйнований комуністами СвятоУспенський собор.
"Жигулі" панотця старенькі. Розказує, що відновлює з ними вже третій храм на Сумщині, два попередні – в сусідніх районах. Днями церковні двері на даху привіз.
Андрій Бринчак – бойко, родом зі Львівщини. Має в роду багато священиків.
– Сідайте, покажу, де вже 15 років община збирається, – каже і везе темними вуличками. Зупиняємось біля елеватора. – Це віряни самі колись скинулись на хату, – отець Андрій відчиняє зелену хвіртку. Засув з іншого боку зламався, то прив'язує її мотузкою. – Цю хатину ніхто купувати не хотів, бо біля промзони стоїть. Та й стара вже.
Усередині – сіни й кімната на 15 кв. м. У кутку стоїть "буржуйка", димар перетинає стіну по діагоналі й виходить через вікно. На низькій стелі дві лампи, однак усе одно тьмяно. Стіни завішані іконами. Холодно, з ротів іде пара.
– Тут аварійна ситуація, не дай Бог щось станеться. Скільки листів у мерію слали, але тільки 2006го нам виділили земельну ділянку під будівництво храму. Всі церкви, що були, передані Московському патріархату. Тільки українці мають платити гроші, щоб молитися на своїй землі.
За законом, землю відводять церквам у безоплатне безстрокове користування. Однак ділянка на площі Леніна в оренді, щомісяця громада платить за неї 1015 грн. Священик дістає зза вівтаря модель майбутнього храму. Це три білі споруди – капличка, більший собор і дзвіниця. Говорить, майже такі, як були до 1930х.
– Скільки зараз прихожан – важко сказати. Коли прийде 30 людей, а на свята 450 назбирується. Людей, які дають гроші на розбудову храму, – дуже багато. Я все занотовую, – відкриває загальний зошит. На пожовклому папері список прізвищ і сума пожертви. Трапляються 5 грн, 20, зрідка 100. – А як же? Я ж маю відчитатися перед людьми. Як дасть Бог, на Пасху вже зайдемо служити в недобудований храм.
Пропонує відвезти до готелю. Дорогою розповідає, як державну допомогу після народження дитини витратив на оформлення документів для будівництва – бо церква втратила б ділянку. Каже, живе з дружиною й донькою в гуртожитку, але цілком задоволений.
Приїхали, отець Андрій вимикає двигун, і ще довго розмовляємо в темряві.
– Охтирка – маленьке містечко, тут усе дуже переплетене. Гуртожитком завідує активний комуніст. А я там заборгував трохи, то переживаю тепер – виселять чи ні. А Вікторія Бабич – депутатка, яка бореться за Леніна, – має проблеми зі здоров'ям, на жаль. Відсутня одна нирка, підвищений тиск, гіпертонічні кризи вже не раз були. Моя дружина – медсестра, робить їй уколи постійно.
Уранці наступного дня сніг із золотистими камінцями – уламками пам'ятника – з усмішкою змітає на площі прибиральниця Галина, 53 роки.
– Та забрали б його кудись на задвірки, ціленький би стояв. А то скільки впиралися. Він нам дуже харошого, в принципі, нічого не зробив. В Америці ленінізму не було – і люди он як живуть. А ми 600 рублів получаєм, і должни буть довольні, – витирає чоло, поправляє хустку. – Нас, канєшно, на Леніні воспитували, но там же ж не все правда. Скіки людей унічтожили? Єслі б осталася еліта, то ми подругому б жили. А кого ж вони оставили? П'яниці, тунєядці й отакі, якими можна править!
На міському інтернетфорумі майдан, який підмітає Галина, прозвали "площею напівЛеніна", рештки монумента – пам'ятником ногам.
– Если мы его сейчас не восстановим, они тут Шевченко себе поставят, – вигукує біля пам'ятника літній охтирчанин.
Недалеко від постаменту стоїть намет КПУ, двоє робітників довбають черевики скульптури. Оцінюють, як прибрати ноги.
– Автор памятника умер недавно. Только он знал, как Ленин здесь устроен, – пояснює сухенький чоловік в окулярах і ондатровій шапці.
Назватись відмовляється. Каже лише, що з райкому компартії і встановити нового Леніна для нього – справа честі. Новий пам'ятник, за чутками, вже привезли з Сум. Там знайшовся один незадіяний.
Активність комуністів привернула увагу отця Андрія – він викликав міліцію. Правоохоронці стоять на площі, рахують і опитують людей.
– Так главне, шо характєрно, як зірвали церкву, то ніхто не собирався тута, – підходить до капітана міліції 76річний Геннадій Йосипович.
Той знизує плечима. Чоловік із намету Компартії, почувши це, кричить:
– Я храму не помню, а пам'ятник Леніну помню! І вообще, ваша церква робочі місця тут не дасть.
За 20 м, за церквою, зібрались націоналдемократи – до двох десятків людей передпенсійного та пенсійного віку.
– Ось кажуть: "Ленін – теж історія наша. Хай стоїть, він не міша". Та не можна ж так! Це – інфекція. Як в людини є якесь хворе місце, чиряк. Якщо його не видалити, він все тіло охопить, – каже високий чоловік у сірому пальті й шалику Української народної партії. Називається Адольфом Кутовим, 67 років. Він 1989го створив перше на Сумщині відділення Руху. – Зараз здоров'я не дозволяє активно політикою займатися. Та й лідерів потрібних нема. А як патріот я, – робить паузу, – ще живу.
17 років тому міськрада вирішила масово перейменувати в місті вулиці. Люди приносять і показують набраний на друкарській машинці документ. Замість вулиці Двадцятого партз'їзду там – вулиця Хвильового. Вулиця Дзержинського мала стати Незалежності, Червоного орача – Гусинською, Жовтнева – Бульварною, провулок Артема – провулком Василя Стуса. Всього 49 назв.
– Навіть таблички зробили. Народний рух 1995го мав у міськраді більшість. Якраз паспорти тоді міняли, зручно було б, – згадує 60річний Володимир Мандич. Він сидить у білому "кубику" Renault на місці водія. Вийти не може: ноги хворі з дитинства. – Але ця більшість була ситуативна. Шукали місце ближче до влади. А в нас не було досвіду. Ми чекаличекали, доки не обрали нову міськраду. А в неї рухівців лише двоє пройшло. От і все.
Одне з найпопулярніших серед молоді місць в Охтирці – ресторан Burger Club, місцевий клон "Макдональдза". Найдорожчий гамбургер – 20 грн, котлети в ньому з рисом, замість салату – листок капусти. За одним зі столиків сидять троє підлітків. Чути уривки розмови.
– Курсовий проект щас 350 стоє. Це без защіти, просто шоб написали тобі все, – розказує старший. – А на защіті будете малювать. Треба намалювати деталь і зробить рощоти.
– Эй, официант! Пивка принеси еще! – гукають за сусіднім столом.
– У нас здесь самообслуживание.
– Ну что ты, в самом деле. Ну в честь праздника. День защиты отечества же завтра!
Насупившись, касир приносить пива.
Увечері люди збираються біля пам'ятника напівЛеніну. По радіо лунає свіжа пісня російського попгурту "Дискотека Авария" – "Ногиноги". Молодь регоче, старші намагаються не звертати уваги. Чимало гуляють із собаками на повідках, котять дитячі візки. Обійнявшись за плечі, стоять 40річний митний брокер Андрій та 37річний електрик Валерій.
– Так надо ж осмысливать это все, – каже брокер, вже напідпитку.
– А зачем осмысливать? – електрик так само випив.
– Мы живём в одной стране. Сейчас надо осмысливать, блин, Януковича.
Підлітки п'ють пиво, лузають насіння. Потоптали недавно висаджені молоді сосонки, пахне хвоєю.
– Раньше эти сопляки хоть не бегали пьяные по улицам, – тихо каже Валерій Анатолієві. – А теперь я ребенка выпускать боюсь и жену с работы встречаю вечером.
Дорогою від площі натрапляємо на компанію, яку щойно вигнали з бару. Хлопці б'ються. Один нерухомо лежить на землі. У кількох тече кров.
– Вы знаете, они опять его поставили. Там же, тоже золотой, – 12 березня о 7.20 телефонує стурбована помічниця мера Алла. – Так что, если вам понравился наш город, – приезжайте еще.
– А перед тим будівельна інспекція провела непланову перевірку храму, – розказує отець Андрій. – Спеціально в суботу приїхав начальник із Сум з уже готовим рішенням. Сказав: "Землю відведено з порушеннями. Продовжите будувати – оштрафуємо на 100 тисяч гривень". Тепер у храм я не можу навіть зайти.
2 
1
Комментарии
25