Заходжу в майже повну маршрутку. Вільне лише одне місце. Прямую до нього й всаджуюся поряд з якимось чоловіком. За деякий час закрадається несвідома тривога. Незабаром відчуваю, що м'яке сидіння геть просочене рідиною. Змокло й пальто, й улюблені соковито-синього кольору штани, і все інше. Вода чи сеча - допитуватися немає жодного бажання.
Піднімаюсь, подумки лаючись: ніхто з пасажирів не попередив мене. Хоча, впевнена, всі знали: не дарма ж тільки одне місце лишилося вільне.
На зупинці заходить жінка, іде до вільного місця. Гробова тиша. Гукаю:
- Не сідайте, сидіння мокре.
Не сідає. На наступній зупинці знову заходять люди. Одна дівчина йде до місця. Я знову:
- Не сідайте, сидіння мокре.
Дівчина в навушниках - не чує. Пасажири навколо мовчки спостерігають, як вона, нічого не підозрюючи, сідає на прокляте місце. Я розслабляюся й відчуваю, що моя місія вартового папуги виконана.
Думаю: чому люди мовчать? Вони німі? Чи дурні? Отримують насолоду, коли бачать, що сусід у халепі? Здається - ні те, ні інше. Просто українці - сором'язливі. Їм ніяково роззявляти рота в присутності незнайомців, про щось розпитувати.
Тут до маршрутки заходить жінка з притисненим до вуха мобільником. Її регіт чути на весь салон.
3 
35413
Комментарии