Ексклюзивы
четверг, 04 ноября 2021 10:56

"Казалось, я по пояс в раскаленной смоле": Анатолий Фатеев потерял две ноги на Донбассе

Строитель Анатолий ФАТЕЕВ записался добровольцем Вооруженных сил Украины в 2014 году. На войну ушел через год. Во время выполнения задания подорвался на мине. Потерял обе ноги

До війни працював на двох роботах. 2008-го переїхав із родиною з Кам'янського на Дніпропетровщині до Броварів під Києвом. Тоді, як і зараз, треба було виплачувати кредит за квартиру.

Революцію гідності підтримував із перших днів. Вранці їхав на Майдан, а потім – на роботу. Дружина пекла пиріжки для протестувальників. Я купував для них продукти. Коли отримував зарплату, кидав у скриньки гроші. Муляло, що участь у Революції була не така активна, як хотілося б. Розробили з однодумцями схему. Партія регіонів організувала вивезення тітушок на антимайдан. Далекі родичі запропонували нам формально взяти в цьому участь. Я познаходив надійних людей. Пішли на трасу, де саджали в ті автобуси. Ми забирали гроші й розходилися у своїх справах. Щодня платили 200 гривень. Несли їх на Майдан у скриньки. Так обдирали Януковича.

Побачив по телевізору, як Росія захоплює Крим, і усвідомив: буде війна

  Анатолій ФАТЄЄВ, 58 років, будівельник, ветеран АТО. Народився 25 січня 1963-го в місті Теміртау Карагандинської області в Казахстані. Батьки – будівельники. 1975 року родина переїхала в молдовське місто Котовськ, зараз це Одеська область. Закінчив факультет промислового будівництва Кишинівського політехнічного інституту. Працював виконробом. 2014-го записався добровольцем. На війну пішов за рік. Під час виконання завдання підірвався на міні. Втратив обидві ноги. Пересувається на протезах. Працює інженером технагляду за будівництвом. У шлюбі. Дружина 54-річна Людмила – вчителька молодших класів. Дочка 32-річна Ірина – кухарка, син Олександр, 28 років, працює сушистом-піцайолою. Має онуків 6-річного Микиту, 5-річних Катерину й Тимофія. Улюблене заняття – грати на барабанах. Живе у Броварах поблизу Києва
Анатолій ФАТЄЄВ, 58 років, будівельник, ветеран АТО. Народився 25 січня 1963-го в місті Теміртау Карагандинської області в Казахстані. Батьки – будівельники. 1975 року родина переїхала в молдовське місто Котовськ, зараз це Одеська область. Закінчив факультет промислового будівництва Кишинівського політехнічного інституту. Працював виконробом. 2014-го записався добровольцем. На війну пішов за рік. Під час виконання завдання підірвався на міні. Втратив обидві ноги. Пересувається на протезах. Працює інженером технагляду за будівництвом. У шлюбі. Дружина 54-річна Людмила – вчителька молодших класів. Дочка 32-річна Ірина – кухарка, син Олександр, 28 років, працює сушистом-піцайолою. Має онуків 6-річного Микиту, 5-річних Катерину й Тимофія. Улюблене заняття – грати на барабанах. Живе у Броварах поблизу Києва

Побачив по телевізору, як Росія захоплює Крим, і усвідомив: буде війна. Пішов у Броварський військкомат у березні 2014-го. Записався добровольцем. Сказали чекати, коли викличуть. Рік життя було звичне. А тоді отримав відпустку й поїхав до батька в Кам'янське. Хотів виписатися звідти й забрати документи з військкомату, щоб віднести у Броварський. Думав, може, так швидше покличуть. Там сказали: "Навіщо ускладнювати життя? Виписуватися-прописуватися? Можемо з Кам'янського на Донбас відправити". Того ж дня пройшов медкомісію й видали повістку. Мав два дні на підготовку. Поїхав у Бровари попередити дружину. Сказав їй, що викликають на 10 днів на збори.

Мене відправили у військову частину 93-ї бригади. Чекав, доки назбирають п'ятеро-шестеро людей, щоб їхати на передову. Потрапили в Авдіївку. Спершу зупинилися за 20 кілометрів від передової. Було холодно, але тішило, що мали дах над головою. Жили в занедбаному приміщенні сільськогосподарського училища. Отримали зброю й поїхали в розташування батальйону. Це за 10 кілометрів від передової. Чули канонаду й постріли.

Одна з найбільших проблем – аватари

Усе працювало злагоджено, кожен виконував свою роботу. Я був командиром інженерно-саперного взводу. Дислокувався на постійному місці батальйону й на передову виїжджав за потреби. Щоденний військовий побут втомлював. Приміщення розбите, треба було опалювати його, рубати дрова для буржуйки.

Одна з найбільших проблем – аватари. Так в армії називають п'яничок. З ними воювати доводилося більше, ніж із ворогом. Армія – це зріз суспільства. Люди різні. На око, наш батальйон приблизно складався на одну третину із завзятих патріотів. Друга – призовники, які мали на службі рік відбути, їм усе було байдуже. Відсотків 20 – аватари. Вони тільки заважали: працювати не хочуть, весь час їх виловлюй.

Отримав від командира батальйону наказ про нове завдання. Йду і думаю, що візьму того й того, щоб виконати все. Приходжу, а двоє з них п'яні. Довелося шукати тверезих.

Намагалися боротися з цим законно. Оголошували догани, писали протоколи, щоб покарати матеріально, тиснули на совість. Чув, що в деяких підрозділах викопували яму й кидали туди аватарів. Допомагало ненадовго.

Найстрашніший момент – перший мінний обстріл. Коли бухкає далеко щодня, звикаєш. А коли біля тебе, то молишся, забившись у першу щілину в землі.

Йде назустріч поважний пан і несе ногу під рукою

Коли отримав поранення, недобрих передчуттів не було. Того дня стояла пекельна спека. Я мусив встановити протитанковий мінний шлагбаум. Вирішив зробити це сам. 10 мін завантажив в "уазик". Приїхав, а там командир взводу говорить, що це неактуально, бо вночі їхній спостережний пост розбомбили. Сказав, треба організувати новий у лісосмузі неподалік. Я мав провести там мінну розвідку. Попався на міну-сюрприз розвантажувальної дії російського виробництва. Такі ввели в експлуатацію у 1990-х. Міну притискають якимось предметом. Якщо його підняти, вона вибухає.

Після підриву одразу побачив, що втратив праву ногу, бо вона теліпалася. Хотів жити й почав молитися. Був сильний біль, але я не знепритомнів, голова працювала чітко. Першим ділом доповів обстановку по рації у штаб. Тоді зв'язався з медиком, просив якнайшвидше прислати когось на допомогу. Розумів, що з таким пораненням довго не протягну. Почав повзти в бік своїх. Побачивши вибух, вони теж кинулися назустріч. Дотягли мене до найближчої хати в Мар'їнці. Принесли обидві ноги й укололи знеболювальне. Потім забрала "швидка".

Прокинувся в реанімації Дніпропетровської обласної лікарні імені Іллі Мечникова. Поворухнутися не міг. Опустив очі вздовж тулуба. З одного боку простирадло плоске, а з другого щось стирчить. Ліва нога була на місці.

Перші тижні в реанімації психологічно було важко і страшенно боляче. Здавалося, що я до пояса опущений у розпечену смолу. Цей біль заважав адекватно сприймати ситуацію, пригнічував. До мене приходили батько, теща, потім дружина приїхала. Вони допомогли вирватися з цього стресу. Люда розплакалась і все повторювала, що не покине, що ми вигребемо.

Є два варіанти – помру від гангрени чи відріжуть і другу ногу. Подумав секунд п'ять: "Ріжте"

Лікар після консиліуму сказав: є два варіанти – помру від гангрени чи відріжуть і другу ногу. Подумав секунд п'ять: "Ріжте". Я хотів жити.

Після операції все заживало болісно й важко. Ногу чистили через день. Лихоманило, трималася висока температура. А якогось дня прокинувся – бачу блакитне небо за вікном палати, зелене листя – і зрозумів, що життя прекрасне.

До мене почали ходити волонтери. Лікарка-реабілітолог Аліна з Америки приїхала у відпустку до батьків і провідувала поранених. Провела зі мною кілька бесід. Побачила, що маю жагу до життя й переконувала відкинути погані думки й налаштуватися на фізичну боротьбу. Робила масажі, щоб не було пролежнів. Показала кілька вправ, які міг виконувати лежачи. Почав займатися.

Якщо хочеш чогось добитися, треба працювати

Старша пара подарувала інвалідний візок, й Люда покатала мене подвір'ям лікарні. Наступного дня перевели у Дніпропетровський госпіталь, звідти – до Києва. Там почав налаштовуватися на боротьбу. Розумів, що нові ноги не виростуть, тому потрібні сили, щоб устати. Вчився їздити сам у візку, займався фізичними вправами.

Якось їду двором госпіталю, а назустріч іде поважний пан і несе ногу під рукою. "О, це мій клієнт", – сказав, побачивши мене. Розповів, що робить хлопцям ноги. Я йому показав свої. На одну порадив за кілька тижнів надівати навчальний протез. Обіцяв, що бігатиму і його обжену.

Не хотів бути тягарем для близьких. Ця думка надихала. Куди направляли волонтери, туди й ішов – кінотеатри, фестивалі, прогулянки. Розумів, що це певне тренування, нове життя, до якого треба звикати. Потім, як усе зажило й було готове до протеза, почав вставати потрохи на одну ногу, на другу. То важка праця. Боляче, противно, хочеться плюнути й лягти, але не можна. Якщо хочеш чогось добитися, треба працювати.

Зараз від інших мене відрізняє тільки те, що маю трохи невпевнену ходу, іноді хитає з боку в бік. Раніше я був виконробом, тепер це важкувато. Закінчив курси інженерів технагляду за будівництвом, отримав сертифікат і працюю в жеку.

Не даю собі права впадати у відчай, коли щось не виходить. Одразу згадую людей, які допомогли стати на ноги, їхні зусилля.

Сейчас вы читаете новость «"Казалось, я по пояс в раскаленной смоле": Анатолий Фатеев потерял две ноги на Донбассе». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Голосов: 170
Голосование Готовите ли "тревожный чемодан" в случае возможного нападения России на Украину?
  • Да, уже собрали нужные вещи
  • Соберу, когда угроза будет более очевидной
  • Нет, это нагнетание паники
  • Мне безразлично
Просмотреть