"Треба, щоб українці ніколи не забули, що найгірший їх ворог - то більшовики, - казав наприкінці Другої світової гетьман Пало Скоропадський. - На жодні компроміси з ними йти не можна; їх можна лише поборювати або від них тікати".
Він прагнув будь-що не опинитися на території, захопленій радянськими військами. Через постійні бомбардування Берліна гетьманову Олександру Петрівну й молодшу доньку Олену ще 1944-го відіслав до Оберстдорфа на півдні Баварії. Сам з донькою Єлизаветою, секретарем Дмитром Грищинським і служницею Ганною Шабуніною рушили туди в лютому 1945-го.
Постійні бомбардування американської авіації паралізували німецький транспорт. Тож їхали здебільшого на попутних машинах. А якось ішли, домовившись за гроші й цигарки із санітаром, щоб той на возику віз речі. 16 квітня на станції Платтлінґ, уже в Баварії, усі четверо ледь сіли до потягу.
Ішли, домовившись за гроші і цигарки із санітаром, щоб той на возику віз речі
- Слава Богу, всі труднощі переможені, завтра будемо в Оберстдорфі, - сказав Павло Скоропадський, розміщуючись у вагоні.
Баварія мала відійти до американської зони окупації.
"Було три з чвертю години, - згадувала донька гетьмана, - о четвертій поїзд мав вирушати". Аж тут загула сирена - летіли американські бомбардувальники. "Люди бігли й штовхалися. Їх були тисячі, бо стояло в той час по всіх залізничних шляхах багато потягів".
Місць у бомбосховищі не було. Секретар пильнував кілька валіз. А Скоропадський із донькою та служницею вирішили перечекати першу хвилю нальоту в приміщенні станції. Тут їх засипало уламками й обпалило вогнем від вибухів бомби.
Попервах здавалося, що гетьман постраждав найменше. Перший день у госпіталі Деґґендорфа неподалік Платтлінґа він ще зміг сам навідати доньку, яка була в значно гіршому стані. Але потім йому стало зле - почалася сильна гарячка, схопило серце.
24 квітня виникла загроза, що Даґґенсдорф можуть захопити радянські війська. Донька й секретар гетьмана перевезли його до лікарні в монастирі містечка Меттен за кільканадцять кілометрів. Тут 26-го Павло Скоропадський помер. Того ж дня до Меттена ввійшли американські танки. До свого 78-річчя - 19 травня - гетьман не дожив менш ніж місяць.
Єлизавета мусила сама шукати труну та священика, аби поховати батька. Секретар гетьмана, що ходив ночувати за кілька кілометрів, опинився по інший бік фронту.
Місцевий католицький священик відмовився відспівувати православного. "Всюди було повно американців, всюди танки, авто, кулемети, - згадує гетьманівна. - Мене багато разів спиняли, але я балакала по-англійськи, давала пояснення, тому мене пропускали. Я одного американця запитала, чи є у них священик, бо тутешні католики не хочуть ховати мого батька. Він сказав, що коли в мене нічого не вийде, щоб я звернулася до них, і вони мені допоможуть. Так само, якби я не змогла найти труни. Але я хотіла звернутися до них лише в разі крайньої потреби".
Я несла хрест. Було холодно, йшов дощ. Поблизу було чути вибухи гранат і гуркіт кулеметів
Гетьмана ховали 28 квітня 1945 року. За кілька годин до похорону Єлизаветі Скоропадській вдалося-таки дістати труну в монастирській столярні. А невдовзі прийшов священик.
- Одна жінка сповістила, що на мене чекає українка, - сказав рідною мовою.
Це був греко-католицький отець Григорій Оунфрів (уточнити) - православного в тому хаосі годі було знайти. Він не лише відспівав гетьмана, а й приніс два згортки українського полотна, бо "в труні були лише стружки".
Біля Меттена ще тривала стрілянина. У цей час на місцевому цвинтарі в простій поспіхом пофарбованій у чорне труні ховали останнього українського гетьмана.
- Я несла хрест, - згадує Єлизавета. - Було холодно, йшов дощ. Поблизу було чути вибухи гранат і гуркіт кулеметів.
У Німеччині Павло Скоропадський і його родина - дружина, три доньки та двоє синів - оселилися 1921-го. Невдовзі придбали віллу в передмісті Берліна - Ванзеє - на Альзенштрассе, 17. "Уявіть, - згадувала про цей будинок донька гетьмана Олена, - величезний сад, великий старий будинок з 15 жилих кімнат, просторими підсобними приміщеннями, наповнений членами сім"ї, якимись тимчасово проживаючими родичами, секретарями, нянею, прислугою".
Невдовзі Скоропадський повернувся до політичного життя. Став лідером Українського союзу хліборобів-державників. Із 1937-го він звався Союз гетьманців-державників.
"На перший погляд могло здатися, що ми заможні, маємо великий будинок, - писала гетьманівна Олена. - Звичайно, ми не були бідними, але наші фінансові можливості були дуже обмежені". За її словами, інколи родині навіть доводилося закладати в ломбард фамільне срібло.
Гетьман і його дружина працювали в саду й на городі. Прислуга доглядала курей, свиней та козу.
- Скільки політичних обідів відбулося під чудовий "курник", який няня вміла так добре готувати, - розповідала Олена Скоропадська. - Коли після смачного обіду гості перебували в доброму настрої, батько запрошував людей, які його цікавили, до кабінету... Очевидно, саме так, неформально, і вирішувалось багато біжучих українських справ.
В еміграції гетьманський рух пережив кілька розколів. Зокрема, генеральний писар за Гетьманату Іван Полтавець-Остряниця утворив Українське національне козаче товариство та проголосив себе "гетьманом і національним вождем всієї України". Скоропадському конкурент закидав, що той сам зрікся влади.
- Я зрікся гетьманської влади, але не прав на гетьманській стіл, - відповідав той.
Три провідні українські політичні групи - ОУНівці, гетьманці та республіканці-УНРівці - поборювали одне одного, змагаючись за вплив на українську еміграцію.
Павло Скоропадський мав кілька зустрічей з Адольфом Гітлером - ще до того, як той став канцлером Третього Рейху. Проте це спілкування не мало наслідків. Значно частіше в гетьманському будинку бували консервативні німецькі політики й офіцери-монархісти, критично налаштовані до Гітлера.
Гестапо стало відомо, що, перебуваючи у Великій Британії, Скоропадський несхвально відгукувався на адресу Гітлера і Ґерінґа. Мовляв, під час "ночі довгих ножів" 1934-го нацисти вбили не лише заколотників-штурмовиків, а й багатьох безневинних людей. На віллі гетьмана провели обшук, проте жодного компромату не знайшли.
Він налагодив співпрацю з японським військовим аташе в Берліні. За сприяння японців відправляв своїх емісарів для роботи з українською діаспорою на Далекому Сході. Ці контакти відстежували радянські спецслужби. Та що гіршими ставали взаємини японців з англійцями й американцями, то прохолодніше гетьман ставився до співпраці з Токіо.
Перед початком Другої світової Скоропадський відіслав сина та спадкоємця Данила до Великої Британії. Остерігався, аби гетьманський рух не став повністю залежний від Німеччини. Прибічники пропонували Скоропадському проголосити сина принцем, а гетьманський рух назвати монархічним.
- Змінювати титул, присвоювати вищий, не маючи ані території, ані армії - зовсім непідходяща річ, - заперечував. - Титул гетьмана ніхто не може в мене відібрати.
В еміграції Павло Скоропадський остаточно відмовився від ідеї про федерацію України з Росією. Проте політичні опоненти - насамперед з ОУН - все одно дорікали йому браком патріотизму. "Вони більше 15 років утовкмачують у голови своїх читачів, що я прибічник москалів, що я проти самостійної України, - писав Скоропадський у січні 1938-го. - Коли на перших порах деякі мої політичні кроки, може, й могли помилково давати привід обвинувачувати мене в якихось російських симпатіях, то зараз, після всього того, що я пережив завдяки своєму українству, подавати загалові все ті ж доводи для поборювання мене - це вже максимум бездарності й неймовірна глупота".
Попри протистояння між гетьманцями й оунівцями, Павло Скоропадський сприяв звільненню з німецького ув"язнення лідерів уже розколотої ОУН Андрія Мельника та Степана Бандери.
"Норми про спадковість гетьманської влади" Павло Скоропадський затвердив восени 1943-го. Згідно з ними, титул гетьмана міг успадковуватися не лише по чоловічій, а й по жіночій лінії роду Скоропадських. Ясновельможну пані гетьманову Олександру оголошено регентом. А в разі, якби вона не могла виконувати обов"язки, регентом мала б стати одна з двох старших доньок.
По смерті гетьмана його вдова очолювала регентську раду, а в листопаді 1948-го на чолі гетьманців став Данило Скоропадський. 23 лютого 1957 року він раптово помер. Були підозри, що його отруїли агенти КДБ. Після цього гетьманський рух в українському політичному житті в еміграції майже згас.
По війні берлінський дім Скоропадських знесли, поставили тенісні корти. Удова гетьмана померла 1951 року. Донька Марія, в заміжжі графиня Монтрезор, - 1959-го. Єлизавета, у заміжжі Кужін, - 1976-го. Сина Петра не стало 1956 року. Донька Олена Отт-Скоропадська є громадянкою Швейцарії.
Найбільші здобутки й невдачі за правління гетьмана Скоропадського
+ Створив дієвий апарат державного управління та систему судочинства. Стабілізував фінанси, приборкав інфляцію.
+ Домігся міжнародного визнання України: українські дипломатичні представництва діяли у 20 державах, у Києві відкрили посольства і консульства 24 держави.
+ Розвивав українську науку й освіту. У Києві та Кам"янці-Подільському відкрив два українські університети, створив мережу гімназій - паралельно до російськомовних. За Гетьманату засновані Академія наук, Національний архів, Національна бібліотека, галерея мистецтв.
- Не здійснив земельної реформи. Через це державу струшували селянські повстання, а влада трималася на німецьких багнетах.
- Не порозумівся з політичними партіями й не зумів залучити їх до співпраці. Згодом закидав своєму прем"єру Федорові Лизогубу, що той "совершенно проглядел украинское движение". Проте визнавав і власну провину.
- Із початком антигетьманського повстання зробив ставку на російських монархістів. "Для офицерства русского сотава я должен был немедленно объявить федерацию (з Росією. - "Країна".), так как мне все уши прожужжали, что если это будет сделано, то весь офицерский состав станет горой, ради России, за гетманскую Украину", - писав згодом. Через це майже всі українські військові частини перейшли на бік Директорії УНР.
Цитата
"Я, Гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести країну з того тяжкого становища, в якому вона перебувала. Бог не дав мені сил впоратися із цим завданням. Нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись лише благом України, від влади відмовляюся"
Із акту зречення від влади гетьмана Павла Скоропадського 14 грудня 1918 року
1873, 16 травня - Павло Скоропадський народився в німецькому місті Вісбадені. Дитинство провів у родовому маєтку в Тростянці на Полтавщині (тепер - Сумщина). Рід сягає XVII ст. Один із пращурів - Іван Скоропадський - був гетьманом України на початку XVIII ст. Прапрадід і дід служили у війську. Батько Петро - теж офіцер. Мати Марія Миклашевська - із давнього українського роду
1886 - вступає до Петербурзького Пажеського корпусу. Закінчив за сім років у чині корнета. 26 травня 1896-го на коронації імператора Миколи ІІ під час урочистого проходження процесії "неподвижные, как статуи, стояли красавцы кавалергарды, - згадував згодом один із очевидців. - И среди них выделялись поручик барон Маннергейм, будущий фельдмаршал Финляндии, и корнет Скоропадский, будущий гетман Украины". Наступного року Скоропадський отримує чин поручика
1898 - одружується з генеральською донькою Олександрою Дурново. Мали шестеро дітей: Петра (1900), Данила (1904), Павла (1916), Марію (1898), Єлизавету (1899), Олену (1919)
1904-1905 - іде добровольцем на російсько-японську війну. Співслуживці-товариші - барон Карл Густав Маннергейм і барон Петро Врангель. По війні Микола ІІ призначив Скоропадського, уже полковника, своїм флігель-ад"ютантом. У Першій світовій нагороджений Георгіївським хрестом
1917 - генерал-лейтенант, командувач 34-го армійського, згодом Першого Українського корпусу
1918, 29 квітня - проголошений гетьманом Української Держави, що після державного перевороту постала замість Української Народної Республіки
1918, травень - російський генерал Свєчін побачив "удивительную карту, висевшую в кабинете главы Украинской державы. На ней в границы владений гетмана были включены территории, никогда не входившие в состав исторической Украины - Ростов, Кубань, Новороссийск и т. д."
1918, 14 грудня - близько другої дня до Києва ввійшли війська Директорії відновленої УНР. 45-річний гетьман Павло Скоропадський віддав наказ припинити опір і зрікся влади. Кілька днів переховувався. Попервах - у турецького посла Ахмед-Мухтар-бея в готелі "Паласт". А потім виїхав із Києва з німецьким ешелоном
1919 - емігрує з родиною до Лозанни у Швейцарії, потім до Німеччини
1945, 16 квітня - поранений при бомбардуванні, 26 квітня помер. Згодом перепохований в місті Оберстдорфі на півдні Німеччини в родинному склепі Скоропадських
1000 марок
отримував пенсії гетьман Павло Скоропадський, як колишній союзник Німеччини. При президентах Еберті, Гінденбурґові та канцлері Гітлерові гроші видавав один і той самий чиновник. Крім того, гетьман отримував платню за консультації, які інформаційне управління гетьманської Управи надавало німецькому МЗС.
1937 року Альберт Шпеєр на посаді генерального інспектора з реконструкції столиці Третього рейху отримував 1500 марок. Під час війни німецькому генералу платили 6-12 тис. марок.
5 
1
Комментарии